його нагородив, половину царства наділив йому. У себе тримав його і як із братом з ним жив.
Нещасний Данило
Був собі нещасний Данило. Де вже він не ходив, де не служив – все, що не заробить, так як за водою і піде. Нічого в нього нема. От і найнявся він до чоловіка:
– Посійте мені десятину пшениці, то я вам і послужу рік.
Став він служити, стала його пшениця сходити, стала хазяйська в стрілки йти, а його вже в колос; хазяйська в колос, а його вже й поспіла.
– Ну, – каже, – завтра піду скошу, то це мені і буде.
Коли це вночі набігла хмара, як ударив град, вибило пшеницю. Пішов він і плаче:
– Піду, – каже, – ще де в другім місці наймусь.
Приходить до другого хазяїна:
– Візьміть мене, – каже, – на рік, я вам хоч он за те поганеньке лоша служитиму.
Став він служити, стало те лоша поправлятися, така з нього путня коняка вийшла. «Оце, – думає, – дослужу та й поїду». Коли це вночі набігли вовки і розірвали лоша. Плаче він:
– Піду ще де наймуся.
Приходить ще до чоловіка, а у того чоловіка та на могилі камінь лежав, хто його знає, де він і взявся, може, його ніхто і не рушив одвіку.
– Наймусь я, – каже, – до вас за цей камінь.
Став він служити, став той камінь мінятися, стали по ньому різні кольори: один бік червоний, другий – срібний, третій – золотий.
– Ну, – каже, – камінь вже нікуди не дінеться.
Коли це завтра йому строк, а щось прийшло і стягло той камінь.
Плаче він, жаліється, що от скільки служив, нічого йому Бог не дає.
– Що ж, – кажуть, – як ти такий нещасний, іди ти до царя, як він нам всім отець, то він і тебе прийме.
Послухав він, пішов до царя, цар і помістив його в двірню:
– Роби, – каже, – що буде, подивлюсь, який ти нещасний.
От дивиться цар, що Данило не зробить, то краще того не буде, та й каже йому:
– Що ж ти кажеш, що ти нещасний, а що не зробиш, то кращого не буде. Хочу я тебе нагородити.
Взяв насипав три бочки: одну золота, другу вугілля, а третю піску і каже:
– Як вгадаєш, де золото, бути тобі царем, а як вугілля – бути тобі ковалем, а як пісок, то і справді ти нещасний; дам я тобі коня і зброю, і їдь ти з мого царства.
От ходив він, ходив, лапав, лапав…
– Ось, – каже, – золото.
Розбили – аж пісок.
– Ну, – каже цар, – справді ти нещасний; їдь з мого царства, мені таких не треба.
Дав йому зброю козацьку, одежу, він і поїхав. Їде він день, їде й другий – нема ні йому, ні коневі їсти. Їде третій день, бачить – стіг сіна стоїть.
– Це, – каже, – хоч не мені, так коневі буде.
Став до стога під’їздить, він і зайнявся. Плаче Данило, тільки чує, щось кричить зі стогу:
– Рятуй мене, бо згорю.
– Як же я тебе, – каже, – рятуватиму, як я і сам не приступлюся.
– А ти, – каже, – подай свою зброю, я ухоплюся, а ти й витягнеш.
Подав
