на атестат зрілості. Я знайшов для нього окрему кімнату, і він, здається, ввесь час своєї служби жив у ній сам. Спершу він одержував 40 карб на місяць – як і всі розвідувачі, що вперше ставали на цю посаду. Потім відповідно до праці розвідувача, його тямовитості, поводження з робітниками та місцевими виноградарями, власниками виноградників, ця плата того ж літа збільшувалась, іноді через 2-3 місяці, до 50 крб. на місяць при помешканні й артільному харчуванні». Розвідувачі самі з свого товариства вибирали “хазяїна”, який мав дбати про своєчасність обіду, сніданку та вечері. В поміч “хазяїнові” давалися кухар із перемивальницею – це за рахунок комісії, – помешкання для кухні, їдальні й палива, а також підвода, 2-3 пари коней для поїздок до Кишинева чи Оргієва за харчами. Щоб розвідувачі та робітники на роботу ставали невтомленими, коли доводилося працювати за 3 версти або й далі від своїх помешкань, їх підвозили. Отже, розвідувачі та робітники на філоксерних роботах не витрачали багато сил, бо працювали всього вісім годин літньої доби, а решту проводили як хто хотів. Години праці розподілялися так: з 6 до 12 і з 4 до 8 або з 3 до 7 годин. У свято розвідувачі відпочивали, а більшість розходилась по різних окружних селах та монастирях. Більшість розвідувачів були студенти-українці Харківського, Київського та Одеського університетів. Між розвідувачами були свідомі українці, що вперто шукали шляхів до відродження України, хотіли нести освіту до всіх нещасних, обездолених пролетарів і поліпшити їх матеріальне становище. До таких належали: М. Коцюбинський, Боржковський та ін.; вони навіть одягалися, як селяни-українці…».
Після приїзду до Молдавії для роботи у філоксерному загоні Коцюбинський опиняється у гурті студентів українських університетів, які використовували свої літні вакації для тимчасового заробітку. Як згадував друг М. Комарова, експерт філоксерного загону у Молдавії П. Погибка, що став працедавцем для Михайла Михайловича, «Між тодішньою молоддю українською зароджувалось для нас, старших за віком, незвична упертість в боротьбі за українську мову, яку змагались вони запровадити в життя. Розмовляли між собою і листувались українською мовою, користуючись хто “драгоманівкою”, хто “кулішівкою”, але фонетичним правописом. Деякі з них університет перекладали українською мовою – “все-училище”…».
У Бессарабії Коцюбинський мав можливість вивчати мову, фольклор, звичаї не тільки свого народу, а й молдавського, який населяв ці землі.
Про свої враження від першого знайомства з краєм М. Коцюбинський писав: «Зникли врешті з ока удалині Бендери, проскочило кілька станцій з чудними для слов’янського вуха назвищами, майнув сіренькими хатками слобідки Кишинів і сховався, а я все подавався у глиб Бессарабії, про що свідчив насамперед збільшуючий елемент пасажирів молдаван, а відтак специфічний краєвид середньої Бессарабії, який вже з вікна вагона можна запримітити; пасма гір, вкритих подекуди лісом, чергуються з глибокими долинами, що
