вуздечка і величезний меч, піхви і руків'я якого сяяли сріблом і прекрасною роботою.
Святовиту відправляли богослужіння у певні дні і ворожили на майбутнє. Він був богом плодів земних і богом війни, кожний чоловік і кожна жінка повинні були жертвувати йому монету; йому належала третина воєнної здобичі; для охорони його було призначено триста кінних воїнів та триста піших стрільців, що билися в ім'я боже як його військо. Вся Слов'янщина мала повагу до руянського Святовита, навіть чужоземні царі посилали туди свої подарунки. Крім дорогоцінних скарбів, при тому храмі знаходився білий кінь, що належав божеству; тільки жрець міг його годувати і сідати на нього. Слов'яни думали, що на цьому коні їздить сам Святовит і б'ється зі своїми ворогами. Юнь той слугував для пророцтв перед початком якої-небудь справи. При храмі зберігались також священні знамена і орли, використовувались на війні (Saxo Gramm Hist Dan. LXIV p. 288.X).
Гельмольд стверджує, між іншим, що під Святовитом слов'яни розуміли сонце і приписували сонцю першість над іншими богами. Святовиту поклонялись також слов'яни в Іллірії[143] та Чехах. Чехи не припиняли поклоніння Святовиту до тих пір, поки князь В'ячеслав не поставив церкву Святого Віта[144] (S. Vitus), назва якої звучала подібно до назви ідола.
Доказом того, що обожнюваний на Русі Дажбог чи Хорс абсолютно схожий зі Святовитом західних слов'ян, служить нещодавно відкритий нижче селища Личківці на Тернопільщині в руслі річки Збруч бовван, що був перевезений графом Потоцьким до Кракова і подарований тамтешньому університетові. Сей бовван зроблений на зразок божка, що колись знаходився, за свідченням Гельмольда і Саксона Грамматика, в Арконі на острові Рюген, витесаний із одного шматка пісковика, заввишки 4 лікті, а завширшки 15 цалів і зображає ідола з чотирма обличчями, на які одягнуто одного капелюха; з одного боку тримає в руках ріг, з другого щось схоже на кільце (обручку), на інших двох боках руки притиснуті до самих грудей, до пояса повішено меча, а нижче видно зображення коня з попругою. З усіх чотирьох боків біля ніг Святовита знаходиться зображення жінки. Біля самого підніжжя помітно зображення чоловіків. (Див.: Вѣстникъ для Русиновъ Австрійской держави въ Вѣдни 1851, стор. 423.). В науковій статті, в 44. 106—111, вміщеній в тому часописі, її автор пан А. Петрушевич досить задовільно пояснив: «что открытый словенскій истукань въ руслѣ рѣки Збруча, есть истуканомъ русского Хорса или Дажьбога, божества солнца, а не Святовита, покланяемого только западными Славянами и совсѣмъ не извѣстнаго подъ тѣмъ именемъ, какъ бога солнца, восточнымъ русскимъ Славянамъ». (Вѣстн. 1851, стор. 439).
Отже, обожнене сонце чи Дажбог, що зветься Сварожичем, Радогостом чи Святовитом, був шанований скрізь по Слов'янщині. Він був богом морального світла, мудрості, найвищого всевідання, суспільного порядку і громадянськості; до нього звертались перед початком всякої громадської справи і питали передбачень. Він, як і бог сонця, надавав родючості і був винуватцем її (Дажбог); до нього молились, прохаючи достатку, плодів земних. До того ж він був покровителем
Іллірія – історична область у пн. – зх. частині Балканського п-ова. В давнину була заселена іллірійцями. З І ст. н. е. – римська провінція Іллірік. З поч. 5 ст. зазнавала навали вестготів, у кінці 5 ст. була завойована остготами. З 6 ст. Іллірію почали заселяти слов'яни, які згодом на її території утворили ряд держав.
Собор св. Віта у Празькому Граді, 1344 р.
