Перунова стріла та ін. вказують на те, що він володів громом і блискавкою, був громовиком, але, крім того, він, здається, означав видозміну світла. У литовській міфології він названий Перкунасом. Перун був (подібно до Святовита) богом війни і миру; русини клали до його підніжжя зброю і клялися при укладенні угод богом Перуном – Володимир Великий поставив Перуну бовван у Києві, а Добриня (дядько і воєвода його) – у Новгороді. Вогонь був священною ознакою богослужінь Перунові. За словами Гвагнинія (Krön. W. rsieztwa Moskiew. pols. przekt. X.VII. 485), горів у Новгороді перед ідолом Перуна незгасимий вогонь з дубового дерева. Те ж саме божество під іменем Єсень чи Ясень шанувалось поляками як таке, шо дарує плоди земні (Sarnickip. 1028). Атрибутом його у Шлезьку була гора Собот (тобто сонце, що сходить). В пісні карпаторуській згадується: Грім-Собота, гора висока[145] чи Громова Собота, таким чином, гора Собот є гора Сонця чи Грому-Перуна. Соботкою називається обряд купальського свята, під час якого палять на горах ватри з дерев[146]. Подібне Перуну божество шанувалося слов'янами у Любеку (Lübeck) під іменем Проне чи Прове, а в Адріатичних слов'ян під назвою Берона, що стверджують написи, знайдені в Аквілеї (Jovi Sancto Beroni tona bono deo Beroni).
Триглав
У Щеціні (Stettin) був ідол, іменований Триглавом, якого життєписець св. Отгона Бамберзького назвав найвеличнішим божеством слов'ян. Другий життєписець зазначає, що Триглав зображався з трьома головами, котрі означали три царства: небо, землю і пекло. Очі й вуста його були запнуті шитою золотом габою, щоб він не міг бачити і гудити людські хиби. Храм його був дуже ошатний. Там зберігалися золотий та срібний посуд, буйволячі роги для пиття і для труб, велика кількість зброї та різних припасів; щецінці віддавали туди десяту частину воєнної здобичі. На честь Триглава відбувалися свята із священними іграми, танцями та бенкетами. Триглаву поклонялися і в інших місцях Слов'янщини, тому до цього часу називається гора в Країні Терглоу (тобто Триглав). (Die Wissenschaft, slav. Myth. 100). Слов'янські міфографи бачать в ньому схожість з індійським Тримурті, так що він як цар неба (повітряний) подібний до Брами, як цар землі (земний) – до Вишни, а як цар пекла (водяний) – до Шіви, істоти руйнівної. У Триглаві можна визнати світлоносну троїсту силу, що рівнозначна трьом порам року: весні, літові та зимі, які відповідають трьом заняттям землеробів: сіянню, збиранню та приготуванню плодів землі. Перекази народні про Трояна також вказують на троїсте, трилике божество.
Білобог
Слов'яни визнавали також добре начало під іменем Білобога, протилежне злому, шо звався Чорнобог (Script. rer, germ. p. 513). При святах та урочистостях обносили вони чашу з благословіннями і закляттями, вірячи, що щастя походить від доброго бога (Білобога), а зло від злого (Чорнобога). Гельмольд говорить, що добрий бог це Святовит, отже, Білобог і Святовит було одне і те ж божество. Про вшанування Білобога і Чорнобога свідчать місцеві назви: Білобога, Чорнобоги, і в нас є село Білобожниця. У написах на стародавніх каменях, знайдених біля Аквілеї: Behno Apollino, Belino divi відкриваємо тільки буквальний переклад слов'янського слова
Див.: Хрестом. Церковно-словен. и древно-руск. въ пользу учен. высш. Гимн. сост. Яковъ Головацкій, въ Відни 1854, стор. 347.
Наш Густинський літопис пише про те: «Сему Купалу, бѣсу, еще и донинѣ по нѣкоихъ странахъ безумнии память совершаютъ, наченше Юнія 23. дня, въ навечеріє Рождества Іоанна Предитечи, даже до жатвы и далѣй, сицевымъ образом (въ Арх. списку прибавлено: соботки на якую память): съ вечера собираются простая чадь, обоего полу, соплетаютъ себѣ вѣнцы изъ ядомого зелія, или коренія, и препоясавшеся быпіемъ возгнѣтаютъ огнь, индъ же поставляють зеленую вѣтвь, и емшеся за руцѣ около обращаются окрестъ оного огня, поюще своя пѣсни, преплетающе Купаломъ; потомъ черезъ оный огонь прескакуютъ, оному бѣсу жертву себе приносяще». (Полн. Собр. Русск. лѣт. II, стр. 257.) На нашій Русі зберігся обряд палення вогню, що зветься соботка, ще тільки в горах Саноцького та Ясільського округів та на протилежних горах Угрів, де до цих пір напередодні різдва святого Іоанна вночі збираються селяни, особливо молодь обох статей, ставлять Віху із смерекового дерева на високій горі і закладають із сушняку вогнище, підпалюють великий вогонь і, взявшись за руки, підперезані чорнобилем, танцюють, співаючи:
Потім скачуть через вогонь і переганяють через нього худобу. В інших сторонах Галичини не обходять того звичаю, тільки тоді ж надвечір обтикує кожна господиня стріху хати та інших будівель лопухом (Lappa vulgaris) та чорнобилем (Artemisia vulgaris), яким наостанку і підперізуються в той день, щоб (як кажуть) крижі не боліли.
