Я просто не можу собі уявити, як це ми з тобою розлучимось.
Марта. О Діно, людина може багато з чим розлучитись. (Цілує її.) Тільки не дай тобі Боже цього зазнати, люба дитино! Обіцяй мені зробити його щасливим.
Діна. Нічого не обіцяю. Я ненавиджу обіцянки. Що буде – те й буде.
Марта. Вірно, так і повинно бути. Лишайся тільки такою, яка ти є, – правдивою і вірною самій собі!
Діна. Так, тітонько!
Лона (ховає в кишеню якісь папери, передані їй Йоганом). Гаразд, гаразд, голубе мій! А тепер – у дорогу!
Йоган. Так, час не жде. Прощай, Лоно! Спасибі за всю твою любов. Прощай, Марто. І тобі спасибі за вірну дружбу.
Марта. Прощай, Йогане! Прощай, Діно! Хай вам Бог посилає щастя у всьому!
Марта і Лона проводжають до тераси Йогана з Діною, які потім швидко виходять через сад. Лона зачиняє за ними двері і спускає завісу.
Лона. Тепер ми обидві самотні, Марто. Ти втратила її, а я – його.
Марта. Ти… його?
Лона. Наполовину я втратила його ще там. Хлопець тільки про те і мріяв, щоб зовсім стати на власні ноги. Тому я й вигадала, ніби в мене туга за батьківщиною.
Mарта. Он як! Тепер я розумію, навіщо ти приїхала. Але він знов тебе покличе, Лоно.
Лона. Стару зведену сестру? Нащо вона йому здалася тепер? Яких тільки зв'язків не розривають чоловіки, прагнучи щастя!
Mарта. Часом так буває.
Лона. Тримаймося разом, Марто!
Mарта. Хіба ж я можу чимсь бути для тебе?
Лона. Хто ж інший, як не ти? Обидві ми з тобою виховали чужих дітей і от – обидві осиротіли.
Марта. Так, осиротіли. Скажу тобі ще: я його любила над усе на світі.
Лона. Марто! (Схопивши її за руку.) Невже?
Марта. Все моє життя у цих словах. Я любила і чекала його. Щоліта я чекала, що він приїде. І от він приїхав – і не помітив мене.
Лона. Ти його любила? І сама дала йому щастя!
Марта. Як же я могла інакше, я ж його любила. Так, я його любила. Відколи він поїхав, жила тільки для нього. Ти спитаєш: які в мене були підстави сподіватись? О, я гадаю, що все ж були! Та коли він повернувся, все минуле ніби стерлося з його пам'яті, він не звернув на мене уваги.
Лона. Діна заслонила тебе, Марто.
Mарта. І добре, що так сталося. Коли він поїхав, ми з ним були однолітки; коли ж я його знов побачила, – жахлива мить! – я одразу зрозуміла, що тепер я старша від нього літ на десять. Він там ширяв вільним птахом в ясному сонячному безмежжі, з кожним подихом впиваючи молодість і здоров'я, а я сиділа тут і пряла, пряла…
Лона…Нитку його щастя, Марто.
Марта. Так, пряла золоту нитку. Кажу це без гіркоти. Правда ж, Лоно, ми були йому добрими сестрами?
Лона (міцно її обіймаючи). Марто!
Бернік виходить з кабінету.
Бернік (звертаючись до когось в кабінеті). Добре, робіть, як знаєте… Коли прийде час, я сам… (Причинивши двері.) А, ви тут? Слухай, Марто, треба тобі трохи причепуритись, та й Бетті скажи теж. Звичайно, не треба
