ь в сад; у лівій стіні одні двері, в правій двоє. Посеред кімнати круглий стіл, обставлений стільцями; на столі книжки, журнали й газети. Зліва на передньому плані вікно, а біля нього диванчик і дамський робочий столик. У глибині кімната переходить у невелику скляну терасу-оранжерею, заставлену квітами. У правій стіні тераси – двері в сад. Крізь скляні стіни видно похмурий прибережний ландшафт, наче запнутий сіткою рівного дрібного дощу.
Столяр Енгстран стоїть на дверях в сад. Ліва нога в нього трохи крива, тому підошва його лівого чобота підбита невеличкою грубою дощечкою. Регіна з порожньою водолійкою в руках стоїть перед ним, заступаючи дорогу.
Регіна (притишеним голосом). Чого тобі? Не смій іти далі! З тебе так і ллє!
Енгстран. Бог дощику послав, дочко.
Регіна. Чорт послав, ось хто!
Енгстран. Господи Йсусе, що ти говориш, Регіно! (Кульгаючи, робить кілька кроків наперед.) Але я, бач… Я хотів би сказати тобі…
Регіна. Та не стукай-бо своєю ногою. Нагорі молодий пан спить.
Енгстран. Спить? Серед білого дня?
Регіна. Тебе це вже не обходить.
Енгстран. Вчора я, признатись, трохи гульнув…
Регіна. Воно й видно.
Енгстран. Слабість наша людська, дочко!
Регіна. Ще б пак!
Енгстран. Ох, багато на цьому світі спокус. Проте сьогодні рано, – от як перед Богом кажу, – пів на шосту я вже встав до роботи.
Регіна. Так-так. Тільки забирайся ти звідси, мерщій. Не хочу я тут з тобою стояти, як на рандеву.
Енгстран. Чого не хочеш?
Регіна. Не хочу, щоб застав тебе хто-небудь тут. Ну йди-йди своєю дорогою.
Енгстран (ще наближається до неї). Ну, ні, не піду, поки не поговорю з тобою. По обіді я впораюся з цією роботою там, у шкільному домі, а ввечері подамся пароплавом додому, в місто.
Регіна (крізь зуби). Гладенької дороги!
Енгстран. Спасибі, дочко! Завтра тут будуть посвятили притулку, то вже без хмільного не обійдеться. Хай же ніхто не скаже про Якоба Енгстрана, що він дався на спокусу.
Регіна. Е!
Енгстран. А так. Завтра тут до біса буде великого панства. І пастора Мандерса чекають з міста.
Регіна. Він ще сьогодні приїде.
Енгстран. От бачиш. Отож я й не хочу, чорт забирай, щоб він міг сказати про мене що-небудь отаке, – розумієш!
Регіна. Так он воно що!
Енгстран. Чого?
Регіна (дивлячись пильно на нього). Що ж це таке, на чому це ти знову збираєшся піддурити пастора Мандерса?
Енгстран. Цить-бо!.. Чи ти з глузду з'їхала!.. Піддурити? Пастор Мандерс – така доброчинна людина, та щоб я мав намір його піддурити!.. Так ось що я хотів тобі сказати. Бачиш, сьогодні ввечері я від'їжджаю додому.
Регіна. Ну і їдь. І що швидше, то краще.
Енгстран. Так, але я хочу забрати тебе додому, Регіно.
Регіна (відкривширот від здивування). Мене? Що ти верзеш?
Енгстран. Хочу взяти тебе додому, кажу.
Регіна (презирливо). Ну вже цьому не бувати!
Енгстран. Це ми ще побачимо.
Регіна. Та й побачимо. Будь певен. Я виросла у камергерші… Майже як рідна в домі… І щоб я поїхала з тобою? В таку халупу? Тьху!
Енгстран. Чорт забирай! Ти що – станеш проти свого батька, дівчисько?
Регіна (бурмотить, не дивлячись на нього). Ти скільки разів сам казав, яка я тобі дочка…
Енгстран. Е! Охота тобі пам'ятати…
Регіна. І скільки разів ти лаяв мене, обзивав… Fi donc.[1]
Енгстран. Ну ні, таких поганих слів я, їй-право, ніколи не говорив.
Регіна. Ну я вже знаю, які слова ти говорив!
Енгстран. Але ж це я тільки, коли… того, напідпитку бував… гм. Ох, багато на цьому світі спокус, Регіно!
Регіна (з огидою). У!
Енгстран. І ще коли мати твоя бувало розкуражиться. Треба ж було чим-небудь допекти їй, дочко. Вже занадто вона кирпу гнула. (Передражнюючи.) «Пусти, Енгстране! Облиш! Я цілих три роки жила у камергера Алвінга у Русенволі». (Сміючись.) Ще б пак! Забути не могла, що капітана зробили камергером, поки вона тут служила.
Регіна. Бідна мати… Загнав ти її в могилу.
Енгстран (ударивши себе). Само собою, я в усьому винен!
Регіна
Ганьба
