де дає свідчення у справі замаху на них. Його не відпускають до самого ранку. Він йде з тієї жорстокої будівлі приблизно о восьмій годині, коли люди поспішають у своїх робочих справах.
Під ранок встановлюють особи нападників. Вони – чеченці. Обидва – уродженці Гудермеса. Обидва воювали проти федеральних військ. На момент замаху – безробітні. Ідеальні виконавці волі інших.
– Він говорив про Чечню? – питає Шевцова генерал Михайлов, який стоїть і над самим Шевцовим, і над Погодіним.
– Ні, не говорив.
– Про що він говорив учора?
– Про матір, про дитинство.
– Про що? Він був п’яний? Що з ним?
– Напідпитку, але при пам’яті.
– І що він розповідав про дитинство?
Шевцов переказує оповідь Погодіна.
– До чого це все? – питає сам себе генерал Михайлов.
– Не знаю, – відповідає Шевцов. – Можливо, його щось бентежило.
Генерал дивиться на Олега, потім переводить погляд на ще одного присутнього в кабінеті – чоловіка, що мовчки сидить за столом і не зводить погляду зі старшого лейтенанта Шевцова.
– Ну, що скажеш? – звертається до того третього генерал ФСБ Михайлов.
Чоловік переводить погляд на Михайлова.
– Хай іде собі хлопець. Відпочиває.
Генерал відпускає Шевцова, і той іде сходами Луб’янки, втомлений та злий, з купою думок у його молодій голові, з безліччю запитань, на які немає відповіді.
– Можливо, його не варто було відпускати? А як з ним щось станеться? – питає генерал свого гостя, наливаючи тому коньяк.
– Не думаю. Не варто драматизувати події. Цілили у Погодіна. Шевцов просто опинився поруч. Не у свій час і не на тому місці. Таке буває.
Михайлов мовчить. Він ненавидить свого гостя, але мириться з його присутністю, бо знає, хто він і звідки. Таких людей не женуть. З такими намагаються жити у мирі.
– Чеченці, – задумливо каже гість. – Вони переходять межу. Ці люди неправильно трактують волю президента. Не розуміють своєї ролі при дворі. Сьогодні вони стріляють у полковника ФСБ, а завтра… хто їх знає, кого вони прикінчать завтра.
– Погодін ще живий, – нагадує генерал Михайлов своєму гостю.
– І слава Богу, що живий. Як прийде до тями, будемо з ним працювати. А поки що його потрібно охороняти. Пильно та кожної хвилини. Він має жити, аби говорити. Це зрозуміло, товаришу генерале?
– Звісно, що зрозуміло. Цим і займаємося.
– Гаразд. Я буду йти. Державні справи не закінчуються на черговому замаху. Навіть коли цілять у високопоставленого офіцера російських спецслужб.
Шевцов прокидається близько 14:00. В голові туман. Він спав трохи більше чотирьох годин. Олег дивиться на годинник, йде до ванної і плескає собі в обличчя холодну воду, що біжить московськими трубами по домівках городян. Йому
