Олег знає це і розуміє, що всередині нього починає наростати параноя.
– Без істерик, Шевцов! – наказує він собі і рухається далі у напрямку лікарні, де в окремій палаті під посиленою охороною лежить його поранений шеф.
Жінка кермує авто дуже уважно. Швидкість не перевищує 60 км/год. Вона звикла до своїх «Жигулів». Вона давно вже могла купити собі іншу машину, кращу і комфортнішу. Але не робить цього. Її виховання заперечує міщанський кітч, пафос та вихваляння. Її виховували так, аби вона жила чесною і порядною, а єдиною своєю зброєю мала виключно власний розум.
Перед ним мчать вагони метро. Він стоїть на станції і не чує людський галас, не бачить натовп, що поспішає у своїх справах.
«Кого ж це мають убити? Що коїться з нами? Хто стріляв у шефа?» – питання без відповідей атакують його розум, наче рій бджіл. Він би і радий відбитися від тих питань, але наразі вони демонструють більшу силу, аніж це здатен зробити сам Олег Шевцов.
Жінці сорок вісім років. Вона заміжня, має двох дітей. За іронією долі, вона народилася у Нью-Йорку, у сім’ї радянських дипломатів. Її дівоче прізвище Мазепа. Вона більше українка, аніж росіянка. Можливо, українські гени і штовхають її у напрямку боротьби за правду і справедливість. Теми, які вона висвітлює у своїх матеріалах, – вкрай небезпечні та неприємні для можновладців Російської Федерації. Ці теми болять владі, бо показують істинну її сутність.
Він заходить у вагон метро. Стає біля дверей і опирається лобом об холодне скло. Шевцов намагається зрозуміти, чи слідкують за ним, чи ні. Тому і ходить вулицями Москви, пірнає у метро, робить пересадки, їде то у напрямку центру, то вертається до спальних районів. Він ніяк не може усвідомити, що вчорашній день – це не сон, не міраж, не п’яна байка про невідомих йому людей, а саме його буття, те, що трапилося з ним, у режимі реального часу, на очах у інших людей. І це бентежить Шевцова, який востаннє змінює свій маршрут і приймає рішення все ж таки дістатися лікарні ФСБ, аби провідати Погодіна.
«Жигулі» звертають на Лісну і їдуть до будинку № 8. Жінку «ведуть» вже близько трьох годин, але вона не помічає стеження. Авто зупиняється, вона дістає свої пакунки і йде до під’їзду. Там на неї вже чекає вбивця.
Шевцов відчиняє двері лікарні й опиняється в атмосфері медичних запахів та похоронної тиші. Він показує своє посвідчення співробітника ФСБ і без перешкод проходить на третій поверх, де знаходиться палата Погодіна. Біля палати стоїть охорона.
– До нього не можна, – каже охоронець і робить крок уперед.
Олег розуміє, що не варто сперечатися з охороною, а тому відходить убік і сідає на диван у коридорі. Він готовий чекати. Хоча б цілу вічність. Чому? Тому що, окрім Погодіна, у цьому світі у нього більше нікого нема.
Жінка заходить у під’їзд. Вона йде до ліфта. Чотири постріли не роблять галасу, адже пістолет Макарова, з якого стріляє вбивця, має глушник. Одна куля в серце і три у голову. Убивця дивиться на свою жертву, що лежить на
