в невеличкий дзвін на кормі.
Зразу ж на головній палубі почувся пронизливий свист і, модулюючи, помалу стих. Господар брига вийшов із каюти на палубу, подивився вгору на мертві реї та якийсь час помалу оглядав обрій навколо.
Лінгарду було років тридцять п’ять. Стрункий і гнучкий, він рухався вільно, як людина, що звикла ходити рівнинами й пагорками, а не балансувати по палубі маленького корабля, що його хитало або підкидало напрочуд примхливе море.
Одягнений він був у сіру фланелеву сорочку й білі штани, підперезані синім шовковим пасом, що міцно облягав його тонкий стан. Лінгард вийшов без бриля, – тільки на хвилину, та, побачивши на кормі тінь від грот-марселю[5], зостався на палубі. На його гарній голові кучерявилося світло-каштанове волосся. Підстрижена борідка яскраво виблискувала проти сонця, і кожна волосинка в ній здавалася хвилястим золотим дротиком. У нього були пишні вуса, короткий, рівний ніс, трохи тупий на кінчику, і від самих очей по вилицях розливався рум’янець. Очі надавали обличчю допитливого виразу. Брови, темніші за волосся, були окреслені рівними лініями під широким і гладеньким лобом, багато білішим, ніж засмалене обличчя. Яскраві сірі очі променіли червоним відблиском, що надавало пильного виразу його суворому поглядові.
Цей чоловік, колись добре знаний, а тепер зовсім забутий серед чарівних, суворих берегів цього мілкого моря, мав серед своїх товаришів прізвисько Червоноокий Том. Він міг пишатися своєю долею, а не розважністю. Пишався своїм бригом, прудким судном, яке вважалось найшвидшим у цій країні.
А бриг цей був його щастям на золотих пісках Вікторії: велика радість його юнацтва, досконалий мандрівний дім, що забезпечував незалежність, любов і турботи. Він іноді чув, як говорили, що Том Лінгард нічим у світі так не цікавиться, як своїм бригом, і, усміхаючись, сам погоджувався, що справді нічим живим так не милується, як своїм судном.
Для Лінгарда бриг був так само сповнений життя, як і величезний навколишній світ. Він відчував подих корабля в кожному рухові, в кожному коливанні, в кожному нахилі рівних щогл. Для нього бриг був завжди милий, як давнє кохання; бажаний, як незнана жінка; чулий, як мати; вірний, як улюблена дочка.
Годинами стояв Лінгард біля поруччя й слухав – слухав у мрійній тиші ласкаве шепотіння моря, що хвилювалося за чорними бортами судна. Де вітав цей син рибака з Девонських берегів у такі моменти замисленої самотності? Він же, як і більшість із його класу, не відчував витончених звуків і був сліпий до таємних проявів світу; та був готовий до всього, яке б страшне, жахливе чи загрозливе воно не було. А проте був беззахисний, як дитина, перед темними поривами свого власного серця. Тому важко сказати, які думки опановували його, коли він затоплювався у мрійних настроях.
Безперечно, як і в більшості з нас, часом прокидався ліризм у його серці, і тоді линув він у прекрасні країни, далекі й небезпечні. Та він не зважав на ці марні мандрівки, на ці надземні інтереси й турботи. Проте після таких хвилин на його щоденному житті лишався теплий спокійний відблиск, який пом’якшував його сувору натуру і ще тісніше зв’язував його з бригом.
