як дверцята сейфа.
– Ось послухай-но, – лагідно напосідав стерничий.
Проте поважна людина навіть оком не моргнула. Тоді стерничий нахилився від ґратчастого колеса:
– Я бачив човен, – прошепотів він із лагідною впертістю коханця, що просить ласки. – Я бачив човен, хаджі[10] Вазуб.
Серанг двічі ходив на прощу, тому він не був байдужий до свого законного титулу й понуро всміхнувся.
– Ти бачив дерево, що пливло, Салі, – сказав він іронічно.
– Я звусь Салі, тому очі мої найкращі, як ота чаклунська мідяна штука, що розсувається, – відказав стерничий. – То таки човен, і ті, що в ньому, могли бачити проти вечірньої заграви корабель, якщо вони не сліпі. Я бачив його. А ти бачив його, хаджі Вазуб?
– Хіба ж я гладкий білий, чи що? – накинувся на нього серанг. – Я був моряком, Салі, раніше, ніж ти народився! Ми маємо наказ мовчати й дивитися тільки на стерно, щоб із кораблем не сталося пригоди.
Сказавши це, серанг знову застиг у задумі. Його очі невпинно блукали від освітленої мапи до темних вітрил брига, а тіло було нерухоме, наче вирізьблене з дерева й прибите до палуби. Так стояв на капітанській вахті хаджі Вазуб, серанг брига «Блискавка», невтомний і невсипущий раб свого обов’язку.
Через пів години після заходу сонця ніч зовсім оповила землю й небо. Острови розтанули в темряві. А на рівній воді протоки маленький бриг наче розлігся й міцно спав, загорнутий у пахучу керею зоряного неба й тиші.
О пів на дев’яту Лінгард знову вийшов на палубу. Шоу, що був тепер у пальті, ходив швидко туди й сюди по кормі, лишаючи за собою дух тютюнового диму.
Жевріюча іскра цигарки немов сама собою бігала в темряві перед його круглою головою. А чисте небо над щоглами брига було повне мерехтливих вогників, і, здавалося, чийсь могутній подих гойдав їх угорі. Ані звуку на палубі брига. Тяжкі тіні, що окутали його, здавались таємничими постатями, котрі мовчки чекали на якісь рішучі події. Лінгард витер сірника, щоб запалити цигарку, і його енергійне обличчя з примруженими очима на мить виступило з темряви й одразу ж зникло. Тепер уже дві темні постаті й дві червоні іскри миготіли по кормі. А з краю найбільший, але найблідніший відблиск світла від компасної лампи коливався на мідному колесі й на грудях малайця-стернового.
Голос Лінгарда, наче не в силі перемогти безмежну тишу моря, пролунав спокійно й тихо:
– Ніякої зміни, Шоу, – сказав він.
– Аніякісінької, сер. Я бачу той великий острів і досі на тому самому місці. Мені здається, сер, це море – чортяча пастка штилів. А з півдня цей великий острів…
– Карімата, Шоу, – перебив Лінгард.
– Звичайно, сер, Карімата, – я так і хотів сказати. Але як чужинець я ніяк не можу запам’ятати тутешніх…
Він хотів сказати «імен», але, спинившись, сказав «назв», старанно вимовляючи кожен звук.
– Останні п’ятнадцять років, – вів він далі, – я постійно плавав із Лондона до Ост-Індії, тому почуваюся більше вдома там, у Бей. – Він показав
