було враз зрозуміти, але він добре співав пісень про амури своєю мовою. Амури – це кохання по-французьки.
– Так, сер, так. Коли я був другим помічником на сендерландській шхуні в сорок першому році на Середземному морі, то міг розмовляти їхнім жаргоном так само вільно, як викинути за борт кодолу в п’ять цалів…[11]
– Так, то був гарний чоловік, – мовив замислено Лінгард. – Не можна було знайти на всьому березі кращої людини для компанії. Він мав рахубу з одною балійською дівчиною, що якось увечері кинула йому червону квітку з вікна, коли ми йшли до небожа раджі. Француз був уродливий, але та дівчина належала небожу раджі. Тому зчинився переполох. Старий раджа розлютувався й сказав, що дівчина повинна вмерти. Не думаю, що небіж теж намагався, щоб її вбили, але старий зняв страшну бучу та послав одного з візирів узнати, чи вирок виконано. Дівчина мала багато ворогів, і навіть її родичі підтримували наказ. Тому ми вже нічого не могли вдіяти. І знайте, Шоу, що між ними не було нічого, крім тієї квітки, яку француз одразу ж пришпилив до своєї петельки. А коли дівчина померла, носив ту квітку на шиї під сорочкою в маленькій коробочці, бо, мабуть, не мав нічого іншого, куди б її покласти.
– І ті дикуни могли вбити за таке жінку? – неймовірно спитав Шоу.
– Так! Вони дуже цнотливі щодо моралі. І тоді, Шоу, вперше в житті я ледве не встряв у війну на свій власний страх і риск, бо інакше ми нічого не могли їм вбити в голову і навіть не могли підкупити їх, хоч француз пропонував усе, що він мав, а я, Шоу, ладен був допомогти йому останнім грошем, останнім клаптем матерії! Та дарма – вони були до біса пристойні й не піддалися… Після цього француз каже мені: «Друже, не хочуть вони приймати наш подарунок – тоді спалімо порох і даймо їм покуштувати олива». Я був озброєний, як і тепер: шість восьмифунтових гармат на головній палубі й довга вісімнадцятифунтова на баку…[12] Я вже давно хотів випробувати їх. У француза нічого не було, крім кількох старих мушкетів. Та ці шахраї весь час обкручували нас улесливими словами, доки одного ранку човен із матросами корабля француза не натрапив на мертву дівчину на мілині. Це й урвало наші плани. Вона померла, і не було ніякої рації битися за мертву жінку. Я не мстився, Шоу, бо зрештою вона кинула ту квітку не мені. Однак це зовсім зламало француза. Він занудьгував, нічого не робив і незабаром після цього подався геть. А я розтринькав чимало грошей за цю подорож.
Так скінчив він свої спогади про ту мандрівку. Шоу нишком позіхнув.
– Жінки приносять силу клопоту, – промовив він байдуже. – На «Морейшайрі», пам’ятаю, був у нас один пасажир, старий джентльмен, що розповідав нам бувальщину про те, як стародавні греки билися цілих десять років через якусь там жінку[13], її, здається, викрали турки, чи що. Одним словом, билися вони десь у Туреччині, бо греки й турки, як відомо, завжди воювали. Мій батько був колись підштурманом на трипалубному судні в Наваринській баталії[14], але ця суперечка за жінку була ще задовго перед цим.
– Я
Ідеться про «Іліаду» Гомера.
Наваринська битва 1827 pоку, коли російський флот вщент розбив турецьку ескадру.
