в темряві яхта перед тим, як загрузла.
– Година на морі досить ясна, – зауважив він, спинившись, щоб випити. Лінгард слухав його уважно й нетерпляче. А Картер казав далі:
– На південному березі я помітив двоє високих побілених дерев; певно, хтось, опинившись у цій бухті, добре побілив їх: одне – вгорі, друге – внизу. Я гадаю, що це якась прикмета або межа… В чім річ, капітане?
Лінгард скочив на ноги, але Картерів вигук примусив його знову сісти.
– Нічого, нічого… Скажіть мені, скільки людей у вас на яхті?
– Двадцять троє, крім господаря, його дружини й одного іспанського джентльмена, приятеля, що вони підчепили в Манілі.
– Ви йшли з Маніли?
– Так. В Батавію. Господар хоче вивчити колоніальну систему голландців. Він хоче розкритикувати її. Коли стоїш на вахті, то мимоволі підслухуєш – самі знаєте. Потім ми підемо до Цейлону, щоб стріти там поштовий пароплав. Господар повернеться додому суходолом, через Єгипет. А яхта піде в об’їзд навколо рогу Доброї Надії.
– Жінка? – спитав Лінгард. – Ви кажете, на яхті жінка. А ви озброєні?
– Не дуже, – недбало відповів Картер. – Ми маємо кілька мушкетів і дві спортивні рушниці, оце й усе. Гадаю, що цього або забагато, або ж замало, – додав він, мляво посміхаючись.
Лінгард пильно подивився на нього.
– Ви на тому судні йшли з Англії? – спитав він.
– Ні! Я прибув на яхту, коли вийшов із госпіталю в Гонконзі. До того плавав два роки біля китайських берегів.
Спинившись, він пошепки пояснив: – На суднах з опіумом. Мідних ґудзиків тоді на мені не було. Мій корабель залишив мене в Гонконзі, а я потребував роботи й тому згодився їхати на яхті, бо не хотів вертатися додому. Крім того, дуже тяжко працювати зі старим Робертсоном із «Лаїмуни». Це мій корабель. Ви, капітане, чули про нього?
– Так, чув, – швидко відповів Лінгард. – Слухайте, містере Картер, яким шляхом вирушив у Сінгапур ваш старший офіцер? Протоками Ріо?
– Мабуть, – відповів Картер трохи здивовано. – А чому це ви питаєте?
– Так, хочу знати… Що таке, містере Шоу?
– З півночі, сер, насувається чорна хмара, і от-от почнеться вітер, – відповів Шоу з дверей, пильно дивлячись на карафку.
– Може, вип’єте чарку? – сказав Лінгард, підводячись. – А я піду нагору подивитися.
Він вийшов на палубу. Тим часом Шоу підійшов до столу й почав мовчки поратися біля пляшок, тримаючи їх із перебільшеною обережністю, ніби наливаючи смертельну отруту. Заклавши руки в кишені й одхилившись назад, Картер пильно й холодно оглядав його з голови до ніг. Штурман підніс чарку до губ, гостро глянув на незнайомого і помалу випив.
– Ви, містере, маєте добрий нюх, щоб нишпорити в темряві за кораблями, – мовив він, ставлячи чарку на стіл.
– Дурниці! Я побачив вас саме на заході сонця.
– Знали, куди дивитися, –
