корабель, вантажений барилами з олією для Японії, проходячи Біллітонською протокою, побачив гарний бриг, що дрейфував у фарватері[41] трохи на схід від Карімати. Худорлявий шкіпер у сурдуті та його гладкий помічник із густими вусами вважали, що він занадто гарний для британського корабля, і дивувались, навіщо капітан його збив марсель, – як це вони бачили, без всякої потреби. Пливучи далі, вони помітили, що грот-рея лишалась у тому самому вигляді, немов ждучи когось. Та другого дня кліпер[42], вантажений чаєм, що плив із Лондона за тим самим курсом, уже не побачив брига, білого й нерухомого, який лежав перед тим у дрейфі.
Всю ніч Лінгард розмовляв із Гассімом. Зорі над їхніми головами сунули зі сходу на захід, немовби величезна річка діамантів. Іммада слухала, часом стиха вигукуючи, а часом притаївши дух. Один раз вона навіть заплескала в долоні: вже розвиднялося.
– Тебе зустрінуть наче батька в цій країні, – сказав Гассім.
Важка роса вкрила приладдя, й мокрі вітрила чорніли на блакиті неба.
– Ти будеш батьком, що дає нам добру раду…
– Я буду вірним другом і хочу, щоб ти поводився зі мною так само – і не більше, – сказав Лінгард. – Візьми свій перстень.
– Чого ти зневажаєш мій дарунок? – спитав Гассім, сумно всміхаючись.
– Візьми його, – сказав Лінгард. – Він і так завжди буде мій. Хіба я зможу забути, що ти перед смертю думав про мою безпеку? Перед нами ще багато небезпек. Ми часто будемо розлучатися, щоб краще простувати до спільної мети. Коли ж ти й Іммада потребуватимете допомоги, засилай до мене посланця з оцим перстнем і, якщо я буду живий, то все для вас зроблю. – Він глянув на блідий світанок. – Я поговорю з Беларабом по щирості, як це робимо ми, білі. Хоч я ніколи й не бачив його, але я дужий. Белараб повинен допомогти нам звільнити твою країну, а коли ми одвоюємо її, я подбаю, щоб він не обманув тебе за це.
Гассім узяв перстень і схилив голову.
– Нам час рушати, – мовив Лінгард.
Та він почув, як хтось помалу тягне його за рукав. Озирнувшись, побачив Іммаду, що тулилася лобом до його сірої сорочки.
– Не треба, дитино моя! – мовив він тихо.
Сонце поволі зійшло над «Берегом Притулку».
Вагання згинули. Людина й корабель, працюючи в злагоді, відразу знайшли свою дорогу до синього берега. Сонце було ще на півдорозі до свого відпочинку, коли бриг заякорився на віддаленні гарматного пострілу від затишного гаю, на тому місці, де за останні сто років, а може й більше, жодне судно білої людини не наважувалося пристати. Лицарі щастя, років із двісті тому, безперечно знали про цю стоянку, бо були нетямущі й над міру відважні. Коли ж правда, що духи померлих прилітають на ті місця, де живучи грішили й діяли, вони побачили б, як білого баркаса на вісім весел спрямовував засмаглий, бородатий чоловік, із капустяним листом на голові й пістолем за поясом, як він обминав чорний мул, продираючись крізь силу скрученого коріння й шукаючи проходу.
Минали
