протоку за припасами. – Адже по всій Новій Гвінеї не зосталося жодного канібала, що не мав би чашки або блюдця вашого виробництва. Ви напоїли ними вже весь ринок.
Кістяк Йоргенсона теж стовбичив біля столу.
– Бо ви голландський шпигун, – сказав він раптом суворим тоном.
Агент фірми «Сфінкс» люто зірвався з місця.
– Що? Що? Шентльмен, усі ви снаєте мене! – Жоден мускул не ворухнувся на обличчях присутніх. – Снаєте мене, – запинаючись, лопотів він вогкими губами. – П’ять років… добре снають… паразит! Ач! Шпигун! Що за шпигун? Кляті англійські бродяги!
Двері грюкнули.
– Он як? – спитав хтось з американським акцентом. – Чом же ви не навішаєте йому риби?[43]
– О, ми не можемо робити цього тут, – промимрив один із картярів. – Вам здавати, Тренч.
– Не можете? – простяг той самий голос. – Ви, прихильники закону, здаєтесь? Нещасні сини Беліала, не можете? Дивіться-но сюди, ці пістолети Кольта я продаю… – Він одвів убік щойно прибулого власника шхуни й настирливо навчав його: – Ось, дивіться… ви набиваєте і – бачите? – Щось клацнуло. – Просто, чи ні? Може, заколот якийсь серед команди – клац, клац, – наскрізь, як решето… Найкраща гарантія спинити найгірші негритянські вибрики. Так, сер! Ящиками, по двадцять чотири, або й по одному, на пробу, – як хочете. Ні? Не хочете? А гвинтівки, карабіни? Ні? Я бачу, ви мені ні до чого. Я міг би продати їх цьому Томові… як ви там його звете? Де б мені його спіймати? Скрізь? Це значить ніде. Однак я його, сер, колись таки знайду.
Йоргенсон, зовсім забутий, замислено видивлявся на карти. – «Шпигун – кажу я вам, – бурмотів він сам до себе. – Як вам треба про що довідатись, – спитайте мене».
Коли Лінгард повернувся з Ваджо (після надзвичайно довгої відсутності), кожен помітив у ньому велику зміну. Він був уже не такий балакучий і не такий гомінкий. І навіть його славнозвісній гостинності тепер бракувало щирості. Чоловік цей, що завжди охоче обмірковував найнеможливіші проєкти з пів десятком споріднених душ, тепер неохоче зустрічався навіть із найкращими своїми приятелями. Одним словом, повернувся він не таким компанійським, яким вирушав у дорогу. Так само відвідував він колоніальні пункти, але перебував там менше і чомусь завжди поспішав виїхати.
Два роки бриг був у мандрах. Йому, як і Лінгардові, було дуже тяжко. Швидкий і чистенький, літав він між острівців маловідомої країни. Його можна було бачити здалеку – самітню білу цяточку, що швидко бігла синім морем. Апатичні сторожі маяків пізнавали його по викрою марселів. Вони бачили, як ішов він то на захід, то на схід, як мчав із нахиленими щоглами в туман і шквал, як день і ніч кидали його зрадливі вітри; спостерігали, як змагався він із гострим мусоном у Бенгальській затоці, чи лежав заштилений у Яванському морі, або несподівано з’являвся десь з-за рогу, стрункий, безмовний, у місячному сяйві. Діяльність брига була темою палких, але боязких балачок, які стихали, коли заходив його господар.
– Ось
