із великим смарагдом.
– Я бачив його раніш на пальці у раджі, – сказав Лінгард серйозно.
– Він стверджує, що я кажу правду. Доручення від Гассіма: від’їзди і забудь!
– Я не забуваю! – промовив Лінгард. – Я не такий, щоб забувати. Що за дурниці?
Ні до чого докладно переказувати всю довгу історію, що її оповідав Джаффір. Коротко було так. Повернувшись після зустрічі з Лінгардом, Гассім застав свого родича при смерті. За цей час утворилася дужа партія, що не визнавала Гассіма законним спадкоємцем. Старий раджа помер вночі, і, як оповідав Джаффір, раніше ніж зійшло сонце, люди вже билися у дворі далама[35]. Це були перші чвари громадянської війни, заохочуваної чужоземними інтригами, – війни в джунглях і на річках, у палісадниках і в лісних засідках. У цій боротьбі обидві партії виявили багато відваги, а одна з них – непохитну відданість майже загубленій справі. Ще не минув місяць, а Гассім, хоч і лишався ще ватажком озброєної юрби, та вже був вигнанцем. Проте він і досі змагався, неясно сподіваючись, що приїзд Лінгарда поверне йому владу.
– Кілька тижнів жили ми на дикому рижі; цілими днями билися не ївши, – промовляв Джаффір, який і справді був голодний.
Він розповідав, як на них натиснули й рішуче одкинули до моря, де Гассім зі жменькою прибічників уже кілька днів тримався за палісадником.
– Але щоночі хтось зникав, – признався Джаффір, – вони були стомлені та голодні й перебігали до своїх ворогів. Нас зосталося десятеро – десять чоловіків та одна жінка із серцем чоловіка. Сьогодні ми ще голодуємо, а завтра рано помремо. Ввесь день бачили ми здалеку твій корабель, але прийшов ти надто пізно. Боячись підступу з боку ворогів, твій друг раджа дав мені перстень і послав до тебе. Я, Джаффір найкращий плавець Ваджо і раб Гассіма, кажу тобі – від’їзди і забудь, а цей його дар візьми на згадку!
Джаффір несподівано схопив Лінгарда за руку, суворо ткнув у неї перстень й тільки тоді озирнув каюту здивованими й безстрашними очима: глянув на півколо багнетів, спинився на мушкетах і щось захоплено пробурмотів.
– Овва! Оце так сила! – прошепотів він сам собі. – Тільки прийшла вона занадто пізно.
– А може й ні, – скрикнув Лінгард.
– Занадто пізно, – мовив Джаффір, – нас тільки десятеро, і, як тільки зійде сонце, всі ми вийдемо і помремо. – Він пішов до дверей каюти і затримався, не знаючи, як відчинити їх.
– Що ти робитимеш? – спитав Лінгард.
– Попливу назад, – відповів Джаффір. – Я виконав доручення.
– Ти можеш лишитися зі мною, – сказав Лінгард, довірливо дивлячись на нього.
– Гассім жде, – коротко відповів той.
– Він наказав тобі повернутись? – спитав Лінгард.
– Ні, – відповів здивовано Джаффір.
Лінгард зворушено схопив його за руку.
– Якби в мене було хоч десятеро таких, як
