стратили батьківського начальника, якій був до нас дуже добрим, батько схопився за серце й помер. Навіть якби я здав екзамен – а такого не буває, аби невгодний начальству екзамен здав, то ніхто б мене нікуди не призначив. На щастя, у батька був один справжній друг, він влаштував мене… – Ден знову вжив незнайоме мені слово.
Я перепитав. До речі, більшість випадків, коли мені доводилося перепитувати, я не позначаю на письмі – їх було багато.
– Ну, коли начальству треба було послати листа, я брав його, скакав, потім було місто, де мене чекав іншій, він брав листи, а я повертався з тими листами, що йшли назустріч. Але через кілька років «віроломні» скасували цю службу – і ми подалися до повстанців, а куди діватися?
– Ці маньчжури… Манчжоу… Вони мають вихід до моря?
– Так. Гадаєш, приплили морем, а коней купили вже тут? Досить мати двох-трьох зрадників, в яких тут є знайомі… Але, якщо я спробую попередити владу, то хто мені повірить? Пане Ма Тин, будить свою наложницю – я бажав тут переднювати, а йти ночами, але… якщо тут фейфеї…
– То краще йти вдень.
Ми ще раз попоїли грибів, взяли з собою – бо невідомо, коли ще щось знайдемо, і, перед виходом, я запалив люльку – у випадку чого запалю ґніт від люльки. Китаєць кивнув. Ми пройшли кілька кілометрів, причому в мене склалося тверде враження, що Ден вже бував у цих краях і веде нас, обминаючи місця, де можна зустріти людей. Несподівано Ден зупинився та пішов дуже обережно, тримаючись так, що сонце було у нас за спиною. Потім він, зробивши мені жест, який міг означати лише «залишайся на місці», взяв у Філіпи спис (вона сама взяла бамбуковий спис та шпагу, ще й пожартувала – «буду твоїм зброєносцем»), відчепив від поясу піхви, абордажну шаблю узяв у зуби, обережно піднявся на пагорб, який поріс чагарником. Щез в кущах.
З’явився знову, показав мені рукою – давай сюди. Ми підійшли. Здавалося б, ніде нічого. Не даючи нам й слова сказати, Ден забрав в мене свою рушницю, та запалив ґніт від моєї люльки. Я витяг з піхов шпагу, увіткнув вістря в землю, поклав ствол рушниці на перехрестя і також підпалив ґніт.
Моя шпага на ефесі не має дужок – лише чашку, контр-чашку (сталеву пластину в середині чашки) та під нею перехрестя, кінці яких загнуті уперед, вбік вістря, що дуже добре, коли доводиться відбивати рублячи удари. Від перехрестя до контр-чашки відходять дві перемички, утворюючи два кільця, в які можна вставити великий та вказівний пальці. А рушниця в мене – китайська. З китайськими рушницями відбувається те ж, що з багатьма китайськими речами – середній рівень нижчій, аніж у Європі.
Проте кращі китайські майстри вміють робити таке… А оскільки Китай великий, то кращих чимало. Ось і ця рушниця, яка називається «няочун» – тобто «рушниця для полювання на птахів». Тобто з неї можна кулею влучити у птаха, який сидить на гілці дерева. Не вражає? Усього-на-всього нерухомий птах, а не підкинута монета?
Тоді почитайте «Три мушкетери» – те місце, де д’Артаньян дивується влучності пострілу, що збив з нього капелюха
