– сказав Ґендзі й велів слугам відчинити комору в будинку навпроти і принести звідти вбрання з гладкого й візерунчастого шовку.
Хоча будинок на Другій лінії не був занедбаним, але, оскільки сам Ґендзі не жив тут, у покоях панувала сумовита тиша. І тільки сад, як і раніше, вабив людські погляди. Шкодуючи, що немає кому милуватися квітучими сливами,
«Я глянути зайшов
На дерева весняні
У старому саду,
І рідкісну в цьому світі
Квітку[77] зустрів…» —
ніби сам до себе, промовив Ґендзі, але, мабуть, жінка нічого не зрозуміла.
Зайшов він і до монахині-мирянки Уцусемі. Вона, людина сумирної вдачі, жила тихо й скромно, майже відлюдкувато, переоблаштувавши більшу частину кімнати у домашній вівтар і проводячи дні в молитвах. Ґендзі глибоко зворушила її самовідданість у дотриманні приписів буддійського вчення. Прикраси для сутр і статуї Будди, різноманітне начиння і глеки для священної води свідчили про її відмінний смак і любов до краси. Сама вона сиділа, сховавшись за вишуканою зеленувато-сірою завісою так, що видніли тільки кінці рукавів, що здавалися незвичайно яскравими. Мимоволі схвильований спогадами, він сказав, ковтаючи сльози: «Справді, краще було б, якби я тільки здалеку мріяв про острів в затоці Мацуґаура[78]. Моє почуття до вас завжди приносило мені лише смуток. Та, мабуть, тепер наша дружба вічно радуватиме нас…»
«Нарешті я глибоко зрозуміла, що ви невипадково взяли мене під свою опіку», – відповіла зворушена монахиня.
«Я знаю, що завинив перед вами тим, що колись не один раз порушував ваш душевний спокій і за це болісно каюся перед Буддою. Але тепер ви, мабуть, зрозуміли, що на світі немає чоловіків настільки безкорисливих, як я».
Здогадавшись, що він знає про негідну поведінку її пасинка, жінка зніяковіла. «Та хіба може бути кара гіршою за ту, що до кінця життя я з’являтимуся перед вами в цьому жалюгідному вигляді?» – сказала вона й гірко заплакала. Уцусемі здавалася тепер розсудливішою і спокійнішою, ніж колись, і знехтувати нею, монахинею, просто так Ґендзі не міг, та оскільки жартівливий тон за подібних обставин був недоречним, то розмовляв він з нею загалом про минуле й сучасне, а іноді, поглядаючи в бік покоїв дочки принца Хітаці, думав, зітхаючи: «От шкода, що з тією навіть так поговорити неможливо…»
Було чимало й інших жінок, якими він опікувався. Провідуючи їх одну за одною, він лагідно казав: «Хоча буває, що я не навідуюся до вас по кілька днів поспіль, але ніколи про вас не забуваю. Тільки остання розлука на цьому скінченному життєвому шляху не залишає надії. Бо ми навіть не знаємо, як довго життя триватиме…» Кожній з цих жінок Ґендзі приділяв належну увагу. І хоча він сам досяг високого становища, але не був зарозумілим і чванливим, а ставився до всіх зі свого оточення привітно, не зважаючи на їхні ранги і звання. Тож багато хто жив, покладаючись тільки на його доброту.
Того
Гра слів: «ніс» і «квітка» по-японському звучать однаково – «хана».
Згадка про вірш: «Нарешті я побачив / Славетний острів / У затоці Мацуґаура, / Де живе рибачка / З благородним серцем» («Ґосенвакасю», 1094). У згадці Ґендзі використовує гру слів: «ама» означає «рибачка» і «монахиня».
