міністр врешті-решт перевіз молодшу дочку до себе під тим приводом, що засмучена ньоґо потребує розради.
Кумої-но карі отримала від пані Оомія такого листа: «Ваш батько, видно, сердиться на мене. Але Ви, сподіваюся, розумієте, в якому я настрої? Будь ласка, приїдьте хоч на хвилинку!» Гарно причепурившись, дівчина вирушила до садиби на Другій лінії. Вона мала чотирнадцять років, і хоча здавалася юною, незрілою дитиною, але вражала м’якою красою.
«Досі ми жили нерозлучно, а ви були мені єдиною розрадою протягом багатьох днів і ночей. Ви уявляєте собі, як тепер мені буде сумно? – крізь сьози сказала пані Оомія. – Я вже стара і, природно, не зможу побачити, яке майбутнє вам судилося, але тепер страшно сумую через те, що ви залишаєте мене, поки я ще живу».
Дівчина, почуваючись винною, тільки мовчки плакала, опустивши голову. Саме тоді зайшла Сайсьо, годувальниця Юґірі. «Я ставилася до вас так само щиро, як до свого панича. Як шкода, що вас забирають! Та якщо раптом пан міністр захоче віддати вас за когось іншого, не погоджуйтеся», – прошепотіла вона дівчині, а та, ще більше засоромившись, не знала, що й відповісти.
«Не кажіть таких хитромудрих слів, – розсердилася пані Оомія. – Людина не може знати, яке майбутнє їй судилося!» – «Та не в цьому річ, – невдоволено відповіла годувальниця. – Просто мені здається, що пан міністр ставиться до мого панича зневажливо. Та він нічим не гірший за інших, хай спитає будь-кого».
А Юґірі тим часом підглядав за ними із-за ширми й витирав гіркі сльози. Така його поведінка заслуговувала на осуд, але зараз йому було до цього байдуже. Пожалівши його, годувальниця якось зуміла вмовити стару пані й, скориставшись вечірньою метушнею у домі, влаштувала закоханим зустріч. Соромлячись одне одного, обидва з розбитими серцями, ще довго не могли вимовити ні слова і лише мовчки плакали.
«О, який суворий ваш батько! – сказав нарешті хлопець. – Навіть якби я спробував забути вас, я все одно не перестану кохати. І чому ми не зустрічалися частіше, коли нам ніхто не заважав?..» Жаль було дивитися на його юне засмучене обличчя, і дівчина відповіла: «Я такої ж думки». – «Тобто, маю надію, що будете і далі мене кохати?» – запитав він, і вона по-дитячому кивнула.
А тим часом, коли вже запалили світильники, мав от-от з’явитися міністр Двору, бо почулися гучні крики його передового ескорту, що розганяв зустрічних людей. Почувши стривожені голоси служниць: «О, міністр уже повертається!..» – дівчина затремтіла від страху. «Нехай зі мною роблять, що хочуть…» – вирішив хлопець, не відпускаючи її.
Розшукуючи дівчину, прийшла її годувальниця і побачила, що вона не сама. «Куди ж це годиться? Хто тепер повірить, що стара пані нічого не знала?» – подумала вона. «От халепа! – обурилася вона. – Звісно, пан міністр розсердиться і сваритиме. А що подумає про це Адзеці-но дайнаґон? Хоч хлопець з високого роду, та хіба можна починати з ним спільне життя, якщо в нього лише шостий ранг?» Юґірі
