І, як то кажуть, не було би щастя, так нещастя помогло. У лісі, під час заготівлі дров, я не втримав сокиру, вона відскочила від дерева і вдарила мені по пальцю правої руки. Вихователька перев’язала мене своєю хустинкою й відправила в міську поліклініку.
На зворотному шляху до дитбудинку із Сашком Ляпіним, якого відправили разом зі мною, біля міському комсомолу ми помітили моряка в безкозирці зі стрічками, він приклеював на дошці об’яву. Підійшли ближче й побачили, що це правила прийому до школи юнг Воєнно-Морського Флоту на Соловецьких островах. Школа юнг комплектувалася тільки добровольцями. Перевагу в наборі віддавали дітям моряків і вихованцям дитячих будинків. Наче зараз чую голос цього моряка:
– Ну, що, хочете бути моряками?
Відповіли йому:
– Ми з дитячого будинку.
– Тоді заходьте у міськом і пишіть заяву.
Не передати захвату, який охопив нас у той момент. Адже це був прямий шлях на фронт. А я вже не вірив, що зможу помститися за батька! Встигну на війну.
Зайшли до міському комсомолу й написали заяву. Через кілька днів ми вже проходили медичну комісію. Один із членів комісії подивився на мене:
– Дуже він худенький і маленький.
А інший, в офіцерській формі, зітхнув:
– Нічого, підросте.
Нас перевдягнули, ледве підібравши потрібні розміри. Побачивши себе в дзеркалі в морській формі, в безкозирці, я був щасливий. Ще через добу ми вже пливли на пароплаві до Соловецьких островів.
Усе нове. Незвичне. Глибока ніч… Стоїмо на палубі… Моряки женуть нас спати:
– Ішли б ви, хлопці, в кубрик. Там тепло.
Рано-вранці побачили монастир, що сяяв на сонці, й облитий золотом ліс. Це й були Соловецькі острови, де відкривалася перша в країні школа юнг Воєнно-Морського Флоту. Але перш ніж розпочати заняття, ми повинні були побудувати школу, а точніше – землянки. Соловецька земля – суцільний камінь. Бракувало пилок, сокир, лопат. Навчилися робити все вручну: копати важкий ґрунт, пиляти сторічні дерева, корчувати пні, теслювати. Після роботи йшли відпочивати в холодні намети, постіллю були матраси й наволочки, набиті травою, під ними лежали ялинові лапки. Накривалися шинелями. Прали самі, вода з кригою, плакали, як зашпори заходили в руки.
У сорок другому році… Прийняли військову присягу… Нам видали безкозирки з написом «Школа юнг ВМФ», але, на наш жаль, не з довгими конами на плечах, а з бантиком на правому боці. Вручили рушниці. На початку сорок третього… Я потрапив для проходження служби на гвардійський есмінець «Сообразительный». Для мене все було вперше: гребені хвиль, в які заривався носом корабель, «фосфорна» доріжка від гребних гвинтів, що старанно лопатили солону морську воду… Перехопило дихання…
– Страшно, синку? – запитав командир.
– Ні, – я не замислився ані на мить. – Гарно!
– Якби не війна, було б гарно, – сказав командир і чомусь
