стати моєю дружиною. А тепер я прошу вашого для нас материнського благословення.
Маман швидко підхопилася, мов її було несподівано вжалено осою, потім упала назад до фотеля й відчайно замахала рукою Парасі:
– Хутко, хутко ікону Матері Божої дай!
А потім, після материнського слізливого благословення, Кажановський пройшовся благенькою тою кімнатою, котра слугувала їм у квартирі вдови Громової вітальнею, обдивився її, помірковуючи про щось.
– Олено Назарівно, – промовив він нарешті замисливо, – ви на мене тільки не ображайтеся, те, що я вам маю сказати, може виявитися для вас не надто приємним, але все ж… я вважаю, що Єлизаветі Павлівні, як моїй нареченій, та й вам – її шанованій родині, не зовсім доречно буде зоставатися жити в цьому… в цьому занадто скромному будиночку.
Маман важко зітхнула, але Ліза помітила, як заблищали її сіро-блакитні очі, як вдоволено вони засяяли.
– А що вже поробиш, Романе Яковичу? Ви ж самі розумієте, у якому ми опинилися важкому становищі, таке життя для нас насталося, а все то мій чоловічок-барон, щоби йому на тому світі відкидалося все, що він для нас із родиною оце вкоїв…
– Розумію, – м’яко перервав її Кажановський, присідаючи на один із хитких стільчиків і не звертаючи уваги на те, що той жалібно застогнав під його вагою. – Розумію й маю намір допомогти. Звісно, що ви могли б оселитися в моєму будинку в Лубнах, але моя маман із сестрою перебралися зараз до «Гнізда Кажана», тому я гадаю, що вам краще до весілля пожити там, у маєтку, будинок там просто велетенський…
– Вибачте, а що таке «Гніздо Кажана»? – осмілилася запитати його Мері й відразу ж чарівно зашарілася.
Кажановський гордовито усміхнувся.
– «Гніздо Кажана» – то родинний маєток Кажановських.
Маман повагалася, а тоді все ж запиталася:
– Вибачте, але ж я чула, буцімто маєток є належним вашому кузену – якщо не помиляюся, Ярославу Кириловичу.
На сірі, лискучі вдоволенням очі Кажановського на якусь мить набіглася тінь, і він зітхнув.
– Ярослав нещодавно пережив страшне горе – покінчила життя самогубством його вагітна дружина, котру він дуже любив.
Мері ахнула.
– Господи, який жах!
– Так, жах… І цей жах перетворив мого кузена на справжнього відлюдька, на злу та неприємну людину, на непривітну люту істоту, котра цілими днями тільки того й робить, що наливається горілкою, не вилазячи, сидить у покоях покійної дружини, й ще він геть закинув усі справи. Якби не взяв я все до своїх рук, то ми могли би просто обідніти, та й усе, а Ярослав це чи й помітив би. Та не хвилюйтеся, він не буде заважати вашому перебуванню у маєтку, ви бачитимете його вкрай рідко, а взагалі, якщо відкинути вибрики мого кузена, котрий лиш зрідка виповзається з кімнати дружини, то такий маєток, як наш – «Гніздо Кажана», –
