як мені догодити. – Вона важко зітхнула. – Ах, як я пригадаю своє колишнє життя, свого незрівнянного кухаря Жака! Яку смакоту він умів виробляти своїми пухкими руцями, аж зараз солодко на язиці, а я ж, така вже грішна душенька, солодке полюбляю більш від життя.
Кажановський усміхнувся.
– Я це запам’ятав.
Він випрямився, і його уважні сірі, з незрозумілим виразом очі відразу ж охопили поглядом застиглу струнку постать Лізи, якій усе чулися слова маман про Назара та Томочку Левченкову. Очі Кажановського сяйнули, і за мить холодну руку Лізи обпекли його гарячі вуста, що не поцілували лиш поштиво повітря, а торкнулися шкіри.
– Єлизавето Павлівно, – оксамитовим голосом промовив він, і Ліза відчула, як приємно від нього пахнеться. Їй, котра вдосталь накуштувалася запахів цього будинку, де завжди тхнуло біднотою та незмінною тушкованою капустою на згірклій олії, запах Кажановського завжди нагадував про минуле життя, те, до чого вони колись чи повернуться. Так пахнув їхній великий будинок, завжди пишно та гарно вдягнена маман, батько з Василем, вона сама з Мері та ще… Назар.
Згадавши про Назара, Ліза здригнулася, відразу ж заслугувавши уважний погляд Кажановського, у сірих очах котрого промайнуло щось темне й неприємне. А чи то, може, їй лиш видалося?
– Ви, як завжди, надзвичайні, – усе тим же оксамитовим голосом промовив він, не відпускаючи її прохолодної долоні зі своїх рук.
Ліза спробувала усміхнутися.
– Дякую, – з усмішкою, що вийшла жалюгідною та натягнутою, відгукнулася вона, тихенько висмикнувши у нього свою руку й відступивши на два кроки назад. І обернулася до столика, вдавши, що не помітила кулака маман, котра погрозилася їй за спиною Кажановського, який примружив очі.
– Давайте пити чай, – весело запропонувала маман. – Хоч наша клишонога Параська його й зіпсувала трішки, та, гадаю, ваші солодощі, Романе Яковичу, нададуть йому потрібного смаку.
Параска, продовжуючи ображено сопіти, з потаємним роздратуванням гепнула на стіл той пакуночок і відійшла геть. Чай наливала Ліза, а маман, стриманими й виваженими рухами розв’язуючи стрічку, час від часу зітхала, намагаючись приховати своє нетерпіння поласувати солодким.
– Ой, яка ж краса! – сплеснула вона в долоні, аж замружившись від задоволення, коли побачила маленькі, вишукано оздоблені та прикрашені кремом тістечка в пакунку. Баронеса була знана як пристрасна ласунка, тому й постать мала таку пишну й від солодкого завжди робилася не те що добрішою, а наче м’якішою. Та зараз солоденького їй перепадалося так рідко, тому, може, й характер геть зіпсувався.
Чай виявився на диво гидотним, що вже Раська йому зробила, було невідомо, а ось тістечка смакували казково. За столом точилася некваплива, млява розмова, але Ліза, й сама того не розуміючи як, але відчувала те, що сьогоднішній прихід Кажановського не був простим, він відрізнявся від попередніх, дуже на нього схожих. Він же не перший раз приносив солодощі до чаю, й Парася не вперше псувала чай. Щось
