її зупинявся на шафах із одягом, вона з хвилину дивилася на одіж, котра могла їх протримати деякий час, але рішуче хитала головою й надовго замислювалася. Ліза вже знала ті думки… маман не бажала продавати залишки колишньої їхньої заможності, тягнула до останнього, й тільки коли в гаманці майже не полишалося грошей, тоді зважувалася на продаж чергової сукні. Коштовності вона збула вже давно. Ліза тільки зітхала, знаючи, що черговий такий продаж лише ще більш злує маман, і співчувала нещасному батечку, котрому, певне, так неспокійно лежалося у сирій земельці на кладовищі під Миргородом, бо не миналося й днини, аби маман не згадала його лихим, лайливим словом, щиро бажаючи перевернутися незручно в домовині разів по сто на день, а ще вдавитися вологою земелькою зі жменею черв’яків.
А був час, коли родина барона Венгель-Розумовського вважалася однією з найзаможніших у Миргороді, й маман так звикла до життя в великому будинку, до розкошів, котрі дарував їй чоловік і які зараз зникли без сліду, урятувавши їх від голодної смерті. Їхня родина була дружною та міцною, хоча Ліза знала, що особливого кохання між батьками не малося. Татко колись захопився досить привабливою Оленкою, котра змолоду була такою тендітною та граційною, а маман просто вигідно вийшла заміж, склала, як то кажуть, гарну партію. Тихий, спокійний барон, геть затиснутий більш сильною дружиною, він загалом був гарною людиною й люблячим батьком, та трапилося з ним нещастя, котре ганебно проґавила досить уважна та моторна Олена Назарівна. Барон Венгель-Розумовський почав грати в карти. Спочатку робив він то досить сором’язливо й несміливо, програвав незначні суми, й те його непотрібне захоплення полишалося непоміченим уважною дружиною, але з часом він розійшовся настільки, що не змогла його зупинити вже навіть дружина, й за три роки пустив на вітер майже увесь свій статок, а потім до нього приєднався ще й син Василь, котрий завзято допоміг батькові геть збіднити родину й полишити матір, та дуже примхливу матір без її звичного, розкішного, життя, а двох сестер у такому віці, що до них уже потрібно засилати сватів, без посагу. Щоправда, Василь надто довго не грався. Нещастя накотилося на родину з новою силою, й спочатку загинув батько на полюванні, а потім уже Василь, котрий був недурний добряче випити, убив із п’яних очей сина миргородського поважного судді. Родина загиблого, а особливо батько його, вимагали страти для Василя, та маман вдалося їх умовити, й Василь обійшовся висланням до Сибіру на десять років без права повернення до Миргорода. Поховавши батька, він помандрував до далекого Сибіру, а Олена Назарівна полишилася сама з двома доньками та купою боргів від чоловіка та сина.
Як не ридалася маман, як не відтягала ту чорну хвилину, а мусила продати великий свій, вимебльований її ж руками будинок, такий дорогий її серцю, й змінити його на досить скромний будиночок, такий маленький супроти звичного й рідного, у котрім почали мешкати інші люди. Але борги ще полишалися, й той скромний будиночок довелося замінити на оці обшарпані кімнати, які вони винаймали у старої підсліпуватої вдови-капітанші
