вона так, що навіть їхня напівглуха бабуся, задрімавши було, прокинулася, здригнулася й часто-часто захрестилася. – Чи ж працювати, чи вчителювати я ні тобі, ні Мері не дозволю. Ні, ми вирвемося з цієї ями, до котрої нас запихнули твої батько з Базилем, і зробимо це так, аби не втратити власної гідності, не вронити нашої панської честі.
Ліза недовірливо поглянула на маман.
– Я не уявляю, як ми зможемо це зробити.
Маман дещо самовдоволено всміхнулася.
– Ну, це й не дивно, ти мрієш лиш про геройство та самопожертву, бажання піти прислуговуватися заради нас, але я намислила інший вихід.
– Який?
– Ми виберемося зі злигоднів через твоє заміжжя.
Ліза здригнулася.
– Маман, я вас благаю. – Тема заміжжя була для неї занадто болісною, аби вона могла спокійно про неї говорити. Відколи пішов Назар, про це вона навіть і чути не бажала.
Але маман тільки рукою майнула.
– Елізо, не будь маленькою, тобі ж уже добре за двадцять і ти не Мері. Якщо вже Раєвський кинув тебе, коли ти з багатої нареченої обернулася на дівицю без посагу, то це ще не означає, що всі чоловіки мають бути саме такими. Твій батько тому підтвердження, бо геть не цікавився моїм посагом, а радше його майже повною відсутністю. То злидарі шукають пристойних статків у майбутніх родичів та грошей за нареченими й дають драла, коли наречена робиться бідною. А справжні багачі вони ж не такі, є серед них ті, котрих цікавить не посаг, а краса та родовитість нареченої, майбутньої дружини. І я знайду такого для тебе. Ти гарна, дуже гарна, а про родовитість твою я вже помовчу, по всій Полтавській губернії не відшукається іншої такої родовитої панянки.
Й вона справді знайшла.
Такою вона вже була жінкою, маман – ця донька дрібного поміщика з Лубенщини, котра спромоглася стати дружиною заможного барона Венгель-Розумовського. Ліза вже якось почала й забуватися про ту неприємну для неї розмову, не вірила в слова маман, бо знала, що в Миргороді омріяного маман нареченого для неї не відшукається, зростала з місцевими паничами й знала їх добре, та й вподоби вони в неї на викликали, а той, що вподобу викликав – Назар Раєвський, – він сам пішов від неї, не забажавши мати дружиною збіднілу дворянку й вранивши молоде її серце значно глибше, ніж вона сама очікувала. Серце її довго, довго болілося після того, як він розірвав заручини, й рана не бажала загоюватися, на інших чоловіків вона навіть дивитися не бажала, а та розмова з маман – вона забулася, викинулася з пам’яті та свідомості як геть непотрібна й небажана, але… днів за п’ять маман прийшла задоволена та збуджена, мов кішка, котру почастували мисочкою густих вершків. Поспішаючись й збиваючись, вона сповістила про то, що несподівано віднайшла для Лізи жениха.
– Елізо, люба моя, – затинаючись, шепотіла вона спочатку, поступово підвищуючи голос, без сил, здавалося, опустившись у фотель свій обшарпаний і важко віддихуючись. – Розочка
