мовчала про то, що не хоче прожити з цією людиною своє життя.
Але ж маман. Натхненна його зацікавленням Лізою та чутками про приголомшливі статки, вона з силою бійцівського собаки вп’ялася в того пана Романа, й ніщо – ні обережні благання самої Лізи, ні сльози її, котрі вона дозволяла собі, з якоюсь відчайною сміливістю благаючи маман не псувати її життя, – ніщо не було спроможним відвадити її від цього впертого наміру зробити зі старшої доньки мадам Кажановську. Вона вже скільки омріяла той жаданий дань, коли вони нарешті зможуть покинути цю бідняцьку хатину, перейдуть до Лубен, де Кажановські мали декілька будинків, не рахуючи величного маєтку на березі річки Сули, й забудуть про цей жахливий час, коли потрібно рахувати чи не кожен шматень хліба й думати про посилки Василю… й заживуть, як спокійно та щасливо вони заживуть. Ліза бачила радість на чарівному, юному личку Мері, сльози надії в очах старої бабусі й змовчувала. А так хотілося крикнути й запитатися – хто думає про неї, як буде жити вона, примушена до шлюбу з людиною, котра була для неї геть байдужою, що не заживе вона спокійно та щасливо. Але сказати рішуче та остаточне своє «ні» в неї не вистачало сміливості.
Втішала себе тим, що й не потрібно вже для неї кохання, менше муки буде й не болітиме серце її в шлюбі, коли трапиться якийсь негаразд, так сильно, як боліло воно після зрадницької втечі Назара.
Назара…
Солодким болем ще продовжувало відгукуватися в ній і серці її його ім’я, те ім’я, котре колись було належним такій близькій людині, а сьогодні. Вона розуміла, що всі ті його слова про кохання, котрі він нашіптував їй у садку батьківського дому, – вони були оманою. Солодкою, звабливою оманою, котра медяною отрутою заполонила її молоде та довірливе серце, серце, котре так відчайно бажало кохання – почуття того дивного та загадкового. Як вірила вона в кохання Назара, а воно виявилося лиш брехливою, лицемірною жагою до багатого посагу, котрий батько тоді був спроможний дати за старшою донькою. Бо коли б кохав він, то не втік би боягузливо, щойно вони опинилися в борговій ямі, для справді закоханого то не зробилося б перешкодою, бідність коханню б не завадила.
– Елізо, – пролунав за спиною крик маман, і Ліза здригнулася, а лице Назара, що так чітко вималювалося перед її очима, відразу ж і зникло, мов перестрашившись пронизливого голосу. – Ти там, бува, не поснула?
Ліза повільно обернулася.
– Ні, маман, я не сплю.
Баронеса спохмурніла.
– Щось у тебе занадто нещасний вигляд. Ну ж бо, моя люба, у нареченої, котра чекає свого коханого, не має бути такого вигляду, а то Роман Якович ще вирішить, що ти його не кохаєш.
Ліза втомлено поглянула на маман.
– Я й справді його не кохаю.
– Дурня, Елізо… Нареченого треба кохати.
В зелених очах Лізи промайнула тінь.
– Кажановський мені не наречений!
