не знаю. Голова гуде, як баняк. Мені б помитись і в люлю.
– От вип’ємо пива, і голова перестане боліти.
– Ууууу…
– Руля, не вимахуйся. Я ж бачу, який ти задоволений. Закінчив?
– Єсс!
– Треба це обмити. Личило б й Івана кликнути. А його так і не було весь день.
– Ну, він же в нас грошима крутить і таки добре нас розкрутив.
– Ага, какашку він би розкрутив без твоїх мізків. Просто хоче свої кровні якнайшвидше відбити.
– Тьом, ти несправедливий. Без нього в нас тільки і було б, що мізки, а стартовий капітал на дорозі не валяється.
– А ти не прибідняйся, тебе з твоїми напрацюваннями в будь-яку круту айтішну компанію візьмуть. Ну гаразд, ми почали нормально заробляти. Давай викупимо його долю.
– Ти ж знаєш, що він не продасть. А навіть якщо і погодиться, то загне такий еквівалент, що ми замучимось збирати гроші.
– Тут ти маєш рацію. Іван своєї вигоди нікому не подарує.
– Добре, Тьом. Давай по пивку й спати. Я реально втомився.
Було вже далеко за північ, а сон все не йшов. Руслан увімкнув настільну лампу й потягнувся за цигаркою. Злився на себе за цю шкідливу звичку, але в такі безсонні ночі тільки паління й заспокоювало.
Руслан палив і згадував закінчення дня. «По пивку» не вийшло, бо Артем «згадав, що забув про мамині іменини», тож їм терміново потрібно їхати, адже всі чекають, і мама образиться.
Як тільки вони прикрили за собою хвіртку, з вікна будинку виглянула сестра Артема, і почувся її радісний крик:
– Маааа, хлопці прийшли!
Хлопці перезирнулись і дружно зайшли всередину. Руслану подобалось почувати себе частиною цієї родини, подобалось, що мама Артема не робила різниці між ним і сином, ніби вони були братами. Вони навіть були схожі між собою зовні: одного зросту, статури, синьоокі блондини, мали спільні захоплення, але кардинально різні характери.
Артем виріс у невеликому затишному будинку в передмісті Львова, у колі дружньої люблячої сім’ї. Він був добрим програмістом, впевненим у собі чоловіком і спокійно дивився в майбутнє. Артем знав, що у будь-якій ситуації матиме опору та підтримку, а ще місце, де його завжди чекають і люблять.
Руслан погасив цигарку та взяв ще одну. Він щиро заздрив Артему, бо такого дому не мав і після гостювання в друга особливо гостро відчував самотність.
Про своє дитинство та юність Руслан згадувати не любив. Єдине добре, що в нього там було, це мама. Вона любила його завжди: коли до семи років гаркавив і ніяк не міг вимовити «р», «ш» та «ж»; коли приходив із розбитою губою, бо не вмів дати здачі; коли вирішив вчитись на програміста; коли радів, плакав, перемагав і зазнавав невдач.
При згадці про маму находила така тяжка туга, що було важко навіть дихати. Вона терпляче берегла шлюб заради сина, щоб той мав батька й чоловіче виховання. Це було єдиним, чим Руслан міг їй дорікнути.
Батька
