Остапе… – у розпачі завив Віталій.
– А твій?
Віталій мовчки потягнувся до поясної сумки й витяг смартфон.
– Теж не працює. Марто?
– Те саме!
Розділ 13
Перед українцями постало питання: чи дочекатися поліції, чи спробувати дістатись автовокзалу, залишивши за спинами дітище апокаліпсису. Вирішили одноголосно податись вверх вулицею у напрямку парковки автобусів. Необхідно було пройти кілька провулків та не покидати головної дороги.
Йти пішки крізь палаюче пекло ставало дедалі нестерпніше. Кожні кілька метрів вулицю барикадували самовільно зведені блок-пости з перевернутих машин. Іноді – з розпростертих тіл.
– Що ж це таке? Хто міг усе це зробити? – Ян не витримав натиску емоцій і затулив правою рукою рота. Ліва досі боліла від сильного удару об дверну ручку. Коли він оклигав, то на мить навіть здалося, що рука просто розламана, немов суха тонка тростинка.
– Не думаю, що це справа одного авта, – припустив Віталій. – Таке враження, наче всі водії водночас втратили керування.
– Але це неможливо! – крикнула Марта.
– Я знаю. Але так виглядає.
– А хтось зауважив, як це відбулось? Коли?
– Ні, я не бачила.
– Я теж, – хитав головою Ян.
– Схоже, що ми тільки сіли в таксі і… – Віталій не знав, як продовжити. – Хоча це… не зважайте.
– Ні, – підтримав його Остап, кивнувши, вдячний за можливість бодай на мить відвести погляд від мерців, – у мене те саме відчуття. Я тільки хотів сказати водію рушати, а ми вже із шаленою швидкістю летіли в будинок.
– Це ж якась чортівня. Так не буває!
– Не знаю…
– Це все шок, – сказала Марта, – я вже таке бачила, та й розповідали про це на курсах надання першої допомоги. Перше враження, ніби доволі об’ємна частина випадає з пам’яті. Це називається дисоціативною амнезією – щось на кшталт захисної реакції організму. Мозок прагне забути усі події, що викликали шок, спогади про які можуть нанести шкоду. Таке відбувається майже завжди у подібних ситуаціях.
– Амнезія? – скривився Ян. – У чотирьох одразу? Я ж правильно розумію: у нас усіх провал у пам’яті?
Кожен поволі кивнув, залишивши зауваження без відповіді. Це важко вкладалося в голові. Нудота знову поверталась, перетворюючи обличчя друзів на бліді полотна, помережані тонкими похмурими мазками.
– Це неправильно.
– Що неправильно? – змучено видихнув Віталій. Він знав, до чого хилить Остап, але волів не бачити тих закривавлених тіл.
– Невже ми просто підемо… треба їм допомогти. Бодай комусь.
– І що ти зробиш? Прикладеш подорожника до розчавленої голови?!
– Все ж краще, ніж егоїстично проходити повз! – кашель Остапа поступився нервовому хрипу. Хлопець вихаркував слова, наче таким чином глушив почуття провини.
– Егоїзм
