чому нас?
– Марто!
– Я не розумію! – Дівчина зривалась. – Навіщо?!..
– Марто! – Остап закашлявся одразу, як підвищив голос. За кілька секунд, коли дихати стало легше, продовжив: – Не панікуй, все буде добре.
– Як це не панікувати? Ми у поліції! Марокканській поліції. Наші паспорти зараз пробиватимуть по базі. Про це тепер знатимуть у кожній країні, де я перетинатиму кордон.
– Нічого страшного. Вони лише дивитимуться, коли ми прилетіли та чи є в нас марокканська віза.
– У кожного?! Навіщо їм пробивати кожного? – Дівчина дедалі більше панікувала. – Невже вони думають, що хтось із тут присутніх міг організувати цей теракт?!
– Ці теракти, – сухо виправив дівчину Остап.
Він безперервно стежив за невеликим кабінетом у ніші прифронтальної стіни відділку. На неогородженому тісному клаптику капітан поліції – той, хто досі тримав у руках Мартин фотоапарат – гарячково про щось сперечався із двома підлеглими. Крізь гамір хлопець не міг розчути навіть слів подруги за спиною, не кажучи вже про допит друзів у протилежному від них куті. Єдине Остап міг стверджувати з впевненістю: із такою ситуацією місцева поліція стикалась вперше – розгубленість проглядалася і на їхніх обличчях.
– Що? – перепитала Марта.
Поодинокі краплі поту стікали з її лоба. Через висячий у повітрі пил струмені поту на обличчі перетворилися на сірі стрічки.
– Ці теракти.
– Гадаєш, такий був не один?
– Їх було безліч. Найімовірніше, усім Фесом.
– І ти так спокійно про це говориш? – Думками дівчини знову прошмигнули застереження батьків.
– Ми нічого не можемо вдіяти, – мовив Остап, картаючи себе за те, що повторює слова Віталія, і за мить додав:
– Йде.
До українців підійшов охайний чоловік у червоній сорочці та з дрібною щетиною на втомленому обличчі. Він віддав Марті фотоапарат. Практично видерши його з рук араба, дівчина одразу відкрила тонку кришечку, припасовану збоку, та зазирнула всередину.
– А де картка? MicroSD-карта пам’яті!
– Вилучена як важливий доказ.
– Вилучена? Що?! Ні! Ні-ні-ні-ні…
– Марто, заспокойся. – Остап намагався втихомирити подругу, але це виявилось марною справою.
– Сам заспокойся! Там мої фотографії. Вони мені потрібні.
– На жаль, ми не можемо повернути вам картку. – Поліцейський не вперше пояснював схожу ситуацію і вже не звертав уваги на жодні емоції.
– Я… я скаржитимуся! Покличте керівництво.
– Досить! – Остап вхопив дівчину за лікті та міцно притиснув до себе. Заговорив українською, щоб держслужбовець не зрозумів: – Вони її повернуть. Прошу, зачекай, поговорімо з ним та з’ясуймо, що до чого. Не психуй, ми ж ні в чому не винні.
– Та пішов ти!
Вона вирвала руку та відійшла на кілька кроків назад. Обійнявши долонями обличчя, Марта
