глиби у горлі. На момент стресу Остапове кахикання вгамувалося. – Літак завжди вилітає о шостій вечора, але сьогодні запізнилися із поданням палива, і рейс затримався на півгодини. Щойно він злетів, йдеться у статті, його понесло вбік, після чого той гепнувся немов цеглина.
– Це неможливо…
– Збожеволіти можна…
– Скільки загинуло? – запитала Марта.
– Зараз, – він очима пробігся новиною, вишукуючи кількість жертв. – Знайшов. Літак був заповнений лише на третину.
– Скільки?
– Шістдесят три разом із екіпажем.
– Я ж кажу, треба тікати звідси.
Нікому не було солодко, однак Ян хвилювався перш за все про себе, а помирати від невідомо чого та невідомо де хлопець не збирався.
– Ти знову за своє? – гаркнув Віталій.
– У тебе є кращі пропозиції?!
– По-перше, ти особисто після усього, що сталось, відправляв би літаки у небо? Не знаючи, чи знову може трапитись викид цієї твоєї енергії?
Ян стих, зрозумівши, що пропустив цей момент.
– Вєталь має рацію, – озвався Остап й відкинув убік телефон. – Навіть якщо держава дозволить польоти, я ногою не ступлю на борт літака.
– Я теж, – підтримала дівчина.
– То полетимо з іншого міста! За межами Феса ж усе гаразд.
– Ти впевнений? Я – ні. Так само, як і не впевнений, що не повториться цей апокаліпсис в інших містах. По-друге, щоб дістатися до іншого міста, необхідно сісти в авто або автобус. Про це навіть мови бути не може, автобуси місто точно не запускатиме найближчим часом, доки не з’ясує, в чому причина тих аварій… чи що б то не було. Не знаю, як ви, а я точно не ступлю ногою в жоден інший транспорт. Не хочу випадково загинути.
– Так, Янику. Ми попали.
– І що ви пропонуєте? – товстун зняв брудні окуляри, протер спітніле обличчя й поглянув на друзів. – Залишатись у цьому страшному місті?
– Іншого виходу я поки не бачу, – кивнув Остап.
– Та щоб вам!
Він вхопив рушник, який сохнув на спинці ліжка й пішов у душ, голосно зачинивши за собою двері. Якщо не словесно, то хоча б діями хлопець показав свою незгоду. Незгоду з тим, що ще принесе їм чимало лиха.
Марта зрештою зібралась з думками та відписала на двадцять восьме повідомлення від батьків, після чого тихо забилася в куток та почала щиро молитися.
Розділ 18
– Пс, Остапе.
Серед мертвої тиші шепіт дівчини здавався ніби криком з гучномовця. Остап Макарчук перевернувся з боку на бік у ліжку та втупив очі у темряву. Він ледь зумів розрізнити контур Мартиного обличчя серед слабкого освітлення, що сочилося крізь відчинене вікно знадвору. Хлопець досі не міг заснути, продовжував знову і знову прокручувати у пам’яті прибитого до стіни араба.
– Що таке? – голос Остапа звучав надто втомлено.
– Ходімо на вулицю.
– Що? Навіщо?!
– Вони забрали
