style="font-size:15px;"> – Я про кадри.
– А, так, – кивнула вона, трішки присоромлена, – так, цього достатньо. Думаю…
Невже я така слабкодуха?
Усі ті двадцять хвилин, протягом яких Марта з Віталієм простояли при Баб-Бу-Джелуд, марокканці притуплено ходили вулицею. Дехто допомагав розгрібати хаос, інші поспішали до сімей. Майже в кожного на вустах застигали німі речення.
– Треба вертатись. – Усе ще тримаючи дівчину в обіймах, Віталій розвернувся на місці й ступив крок у напрямку порожнечі Медіни.
Відсутність ліхтарів огорнула пару темрявою, вони йшли не промовивши ані слова. Камеру цього разу Марта сховала до сумки й повісила її на плече. Хотілося якнайшвидше повернутися до хостелу й схопити в руки рідний записник. Лише з ним вона відчувала себе наче в теплі рідного дому.
Коли вони звернули з алеї до вузької вулички, з-за спини почувся дивний шурхіт. Уважно прислухаючись, Віталій обернувся й, стискаючи руку дівчини, затягнув її позад себе. Цей рух був радше автоматичним, аніж продуманим.
– Чула?
– Ага. Мабуть, хтось із місцевих.
– Можливо, – промовив хлопець, однак не відпускав із думок те, що шурхіт припинився одразу після того, як вони на нього відреагували.
– Ходімо.
Марта силоміць потягнула його за руку.
«Кляті фільми жахів», – вилаявся подумки хлопець.
Шурхіт повторився знову. Віталій полегшено зітхнув після кількох секунд напруженого погляду крізь пітьму, що розсіювалась світлом ліхтарів та з вікон будинків: з суміжного провулку вибігла дівчинка-підліток із розпатланим волоссям та виваляною темною джелабою, ноги босі та брудні.
– Ох, Віталик перелякався дівчинки!
– Та йди ти…
– Мене ти також боїшся? – підморгнула вона й сміливо рушила вперед.
Тебе? О ні, тебе я не боюсь!
Хлопець вщипнув Марту за сідниці.
Розділ 19
22 червня 2017 року
Дюссельдорф, Німеччина
Останній ряд на борту прямого рейсу до Рабата[19] пустував, як і зазвичай при перельотах статного міцного чоловіка з чорною охайною шевелюрою. Коли невеликий «Boeing» вирулив на злітну смугу та піднявся у небо, залишивши Міжнародний аеропорт Дюссельдорфа далеко під собою, Маркус Бруннер розклав ноутбук та відкрив приховані файли. На екрані з’явились кілька тек із текстовими документами та фото. За звичкою він спершу перемикав усі зображення. Серед них був труп чоловіка середнього віку, причиною смерті в документах значилось самогубство. Бруннер провів очима коротким абзацом.
«Александер Бунге, тридцять два роки, громадянин Німеччини. Працевлаштування: Гамбурзький університет. Сім’я: Петер Бунге – батько, шістдесят один рік; Хелена Бунге – мати, п’ятдесят вісім років. Причина смерті: самогубство, постріл у скроню з дев’ятиміліметрового
Рабат – столиця Марокко, одне з найбільших міст країни.
