style="font-size:15px;"> До цієї ночі.
Перша зустріч із Мартою Лівінською виявилася надто швидкоплинною. Два роки тому, влітку 2015-го, Остап покликав Віталія у подорож, яка мала стати для них першою самостійною та не бюджетною, тобто нарешті без наметів біля автобану та душів на автозаправках. Йому хотілось відволікти друга від трауру за загиблими бабусею та дідусем, сподівався, що той нарешті отямиться, розвіється та знову увійде у звичний життєвий ритм.
Двадцятиоднорічний Сашко Боднаренко, з яким Остап списався на каучсерфінгу, прихистив друзів у невеликій паризькій квартирі та запросив їх на зустріч української молоді, яка мала відбутися у той самий вечір. До Українського культурного центру, який розташовувався у колишньому будинку Алена Делона, Остап із Віталієм прибули у піднесеному настрої, адже попри непоганий бюджет мандрівки, безкоштовна бомондська їжа була не тією, від якої відмовляються. Серед тридцяти двох українців, які або навчались, або працювали в Парижі, Віталій Сипко зловив поглядом надзвичайно вродливу біляву дівчину. Її руки ніяк не полишали об’єктива фотокамери. Зав’язавши розмову, він дізнався, що дівчина зголосилась на волонтерський проект до недільної школи при українській церкві на бульварі Сент- Жермен, щоб водночас написати кілька статей про життя діаспори в столиці Франції. Це все, що він пам’ятав з їхньої розмови.
Тепер, сидячи навпроти Марти на даху хостелу в одній з африканських країн, Віталій шкодував про паризький безкоштовний алкоголь, тодішній легковажний характер та вседозволеність.
Два роки вони втрьох – разом із Остапом, який все ще прагнув виправдати поведінку друга в культурному центрі – підтримували зв’язок у фейсбуці, доки знову не зустрілися у Львові перед початком запланованої мандрівки до Марокко.
Марта захоплювала хлоців, особливо постами в соцмережах та статтями на тревел-сайтах і блогах. Віталій пам’ятав, як Остап в одній вичитав натяк на бажання увірватися в Африку. Це було і їхньою з Віталиком міні-мрією. Відтоді вони штурмували Інтернет, шукаючи дешеві авіаквитки до усіх африканських країн, після чого врешті зупинилися на Марокко. Дівчину не довелося довго переконувати, щоб вона погодилася на спільну подорож, та для повної комплектації за фен-шуєм необхідно було знайти четвертого, ким і став однокласник Віталія – Ян.
Як він міг досі не розгледіти промінчика, що зараз сяяв у його бік?
– Що ж, – сказав Ян з наповненим ротом, – я щойно переглянув новини про вчорашнє.
У кожного на шкірі виступили сироти. Досі усе здавалось страшним сном після перегляду фільму жахів – кляте страховисько далеке від реальності.
Невже це дійсно відбулося?
Остап відволікся від мармизи вимитого Віталія та напружився. Перед очима знову постав труп навпіл пробитого авта араба, особливо його порожній погляд. Чоловік знав, що більше жодного разу не побачить близьких,
