інформацію, відсилаєш нам та наступним же рейсом повертаєшся додому. Це не наша турбота.
– Занадто мало інформації, вам так не здається? Лечу, не знаючи по що.
– Як би не було, а краще все ж, аби ти був на місці, якщо інформації, як ти кажеш, стане забагато, а використовувати її буде запізно.
Маркус Бруннер втомлено кивнув та зібрав докупи розкладені перед собою папери. Уся інформація мала бути вже оцифрована та надіслана на його комп’ютер, однак перед вильотом чоловік мав намір ще раз переглянути усе до найдрібніших деталей.
– Вільний, – скомандував Тобіас Фішер, – готуйся до вильоту. Рейс відбуває зранку з Дюссельдорфа.
Зараз він розумів, що найгіршим з усього було те, що влада Марокко залишатиметься дезінформованою навіть при розкритті справи Бруннером. Німецьких агентів у Марокко не було, немає і не може бути – це те, що мають розуміти в африканській країні.
Маркус Бруннер повторно переглянув усі документи на ноутбуці під ревіння лоукостівського літака, доки не завчив кожне речення напам’ять. Тоді знову заблокував файли та приховав їх серед внутрішньої мережі. За кілька годин він прибував новою людиною, невидимою для цілого світу, а в думках досі вертівся останній вечір із Полою.
Розділ 20
22 червня 2017 року
Фес, Марокко
Усі четверо мали препаскудний вигляд. Тієї ночі ніхто так і не зімкнув очей.
– Красунчики! – пролунав голос.
Віталій Сипко, єдиний, кому не потрібно було насилу витискати з себе усмішку, приєднався до решти на даху хостелу. Мокре волосся хаотично стирчало навсібіч. Він навіть не намагався надати йому пристойного вигляду.
Муаз Лахріф звелів, щоб українцям накрили скромний сніданок: м’ятний чай, фініки, фрукти, млинці з медом, пахла та перемащений джемом хліб. Сам же Муаз залишився в себе. У кожного виднілись під очима набряклі невеликі мішечки, в глибині яких очі ніби безвилазно потопали.
Віталій обвів поглядом друзів, затримавшись на Остапові. Його досі добивав кашель, однак здебільшого дошкуляв не він, а моральна перевтома, від якої білки очних кульок помережало тонкими червоними нитками судин.
– Доброго ранку, – усміхнено кивнула йому Марта.
– Привіт.
Потрібно було бути дурнем, щоб не зрозуміти, що між цими двома вночі щось-таки відбулося. Віталієві, для якого увага дівчат була природною, це відчуття подобалось, можливо, навіть захоплювало. За його підрахунками, протягом останніх двох шкільних років та всіх студентських, хлопець мав сімнадцять дівчат, стосунки з якими можна було віднести до реєстраційно спроможних. Одноденні відносини після нічних клубів та квартирних п’янок до уваги не бралися. Після закінчення будівельного інституту Політехніки та перекваліфікації на програміста рівень життя хлопця – і зокрема інтимного – підскочив ще вище. «Зелений айтішник», як називав того Остап («зелений» через колір доларових купюр,
