тут ніхто не спить!
Усі троє примружилися: кімнатою тьмяно поширилося жовтувате світло від слабо закріпленої до стелі лампи. Біля вимикача сидів Ян.
– Тільки бездушна скотина може заснути після того, що трапилось, – сказав він.
– Ви як хочете, – випросталась дівчина, – а я піду гляну, що коїться на вулицях.
Вона вхопила невелику чорну торбинку від фотоапарата й заховала запасні SD-карти до кишені коротких блакитних джинсів.
– Марто, не можна! Підеш, коли зійде сонце.
– Коли зійде сонце, усе приберуть та й взагалі можуть спровадити нас до аеропорту.
– Марто…
– Не зли мене! Хтось піде зі мною?
Дівчина обійшла поглядом друзів. Ніхто не ворушився. З одного боку, всі розуміли, що йти в таку ніч у Медіну – безглуздя, а з іншого, боялись відпускати Марту саму.
– Це погано закінчиться, – Остап знову спробував переконати дівчину, але його перебив шурхіт із сусіднього ліжка.
– Я піду, – спокійно промовив Віталій, надягаючи шорти, а тоді обернувся до Остапа. – Вона ж уперта, і все одно піде, що б ми їй не говорили. Тому краще я піду з нею.
Остап одразу зметикував, що й до чого: друг знайшов спосіб залишитися із нею удвох, та ще й вночі, незважаючи на небезпеку вулиць. Такий вчинок робив його героєм в очах дівчини.
«Не здивуюся, якщо ти там її й оформиш», – мимрив про себе Остап.
– Ви що, подуріли? – Ян не вірив у те, що відбувалося. – Навіщо вам це? Жити набридло?
– Ми їм не няньки. Нехай роблять що хочуть.
– Гаразд. – Ян нервово розправив кучері та насупився. – Трупи ваші залишимо тут. Ніхто їх не забиратиме. Принаймні я – точно.
– Подумай про батьків, Марто, – востаннє спробував отямити їх Остап.
Реакція дівчини нагадувала важке спускання повітря з кульки: їй набридало виправдовуватись та пояснювати очевидне.
– А до чого тут батьки? – вона намагалась не кричати, але й водночас говорити переконливо. – Усе з ними буде гаразд, вони ні про що не дізнаються, – на мить Марта замовкла, обдумуючи, чи казати наступне, і таки зважилась: – Тобі узагалі про них не потрібно думати, тому мовчав би краще.
Настільки промовистого погляду дівчина ще не бачила.
– Вимітайтеся звідси, – гаркнув Остап.
Остап боготворив батьків. Як і вони сина. Тато – Микола Макарчук – був героєм для малого хлопчика, який безвилазно проводив літні ранки у пісочниці. Коли друзі переповідали учинки мультсеріальних персонажів, Остап переконував, що його батько з легкістю перевершить їх усіх. Після того діти дивилися на нього, як на дурника, однак ці захопливі думки відносили хлопця подалі, туди, де був душевний спокій. Він з упевненістю міг назвати свою сім’ю ідеальною.
Коли Остап Макарчук підріс, погляд на батьків змінився. З часом відійшли на задній план батькові сила та розум, підкріплені короткими вусами над губами,
