style="font-size:15px;"> Четверо українців також повільно попрямували до свого номера на другому поверсі. Кожен звалився у ліжко, не промовивши жодного слова. І лише Ян, який ніби ожив за відсутності небезпеки, як оратор стояв посеред кімнати та декламував розповідь про жахи їхньої мандрівки.
– Чого ти завівся? – слова Віталія за інтонацією нагадували дорікання.
– Чого я завівся?! Можливо, тому що за межами Медіни все потрощене та вкрите трупами?
– Підтримую Яна, – озвалась Марта, – необхідно якомога швидше тікати з цього міста.
– Я не про Фес говорю, а про Марокко.
– В жодному разі, – запротестував Віталій.
– Ти сліпий? Не бачиш, що відбувається? Добре хоч за ґрати не кинули, – Ян знервовано притупцював на місці.
– Ніхто нас нікуди не кине, малий. Це просто якийсь теракт, треба прийняти це і відпустити.
Віталій показово голосно вдихнув та видихнув, імітуючи медитацію.
– Народ!
Усі обернули голови на голос. Остап сидів, зпершись на стіну, де серед темряви екран смартфона підсвічував його обличчя. Щось у ньому було незнайоме для решти, щось, від чого сироти пробігали гарячою спиною.
– Телефон працює?!
– Ага. Увімкнувся. Здається, він раніше вже працював, просто вимкнувся тоді, під час аварії.
Усі троє потягнулись по свої смартфони.
– Я зараз перечитую новини. Навіть українські сайти пишуть про катастрофи в Фесі, – сказав Остап, не відриваючись від телефону.
– Так швидко? – Марта підійшла та вмостилася поруч.
– Ніхто нічого суттєво не описує, бо ще не було жодного офіційного оголошення марокканської влади, лише посилаються на пости у фейсбуці.
Дівчина відсахнулась.
– Боже мій…
Її очі вмить наповнились слізьми, а тіло тремтіло, мов під ударами струму. Остап продовжував переглядати прикріплені до новин фото. Для більшого ефекту сайти викладали лише наймоторошніші: розірвані на шматки голови, руки, калюжі темної крові, розтрощені машини. Куди б не гортав Остап, скрізь було одне й те ж. Лише іноді траплялись поодинокі фото із простими ДТП.
– Що там? – гукнув Віталій. Він уперше за вечір зумів присісти і не хотів навіть підводитися з м’якого матраца.
– Фото, – мимрив Остап, – жахливі фото.
– І все?
– А тобі мало?! – Кожне слово, яке викрикувала Марта, було її внутрішньою іскрою, яка вже не могла запалити вогнища.
Якщо вони вже змогли знайти жахливі новини в Інтернеті, то її батьки і поготів. Варто було б також вийти в мережу та відписати, що все гаразд. «Гаразд», – з іронією прошепотіла про себе дівчина. Ситуація була далека від поняття «гаразд».
– Пишуть, що усі аварії відбулися одночасно.
– Одночасно? – озвався Ян.
– Це означає – в один момент.
– Я
