– від білих та бірюзових до криваво-червоних та ядучо-зелених. Власник магазину проводжав українців на дах будинку й радив опісля повернутись та придбати дещо на згадку.
На даху їх зустріла маленька дівчинка в довгому світлому балахоні. Її усмішка танула просто неба, а тоненький палець тицяв на пучок м’яти, що під вітерцем лежав на карнизі будинку. Ян потягнувся за найбільшим з них, однак дівчинка заступила йому шлях та простягнула руку долонею догори. Під короткими нігтями скупчилися згустки землі та бруду.
– Five dirham!
– От хитрюща, – випалив хлопець українською.
Решта озирнулася та розсміялася. Кожен тримав у руці під носом кілька гілочок м’яти. Зважаючи на сморід, п’ять дірхам – близько п’ятнадцяти гривень – були непоганою інвестицією.
– Фарбувальні!
Латіфа підступила до краю виступу даху й зазирнула донизу. Під будинком розташувався двір із великими круглими виямками. Кожна мала власний неоднозначний колір. Між виямками в землі бігали напівоголені чоловіки, стискаючи в руках та накидаючи на плечі широкі шкіряні полотна. Перші брали згортки, розкидали шкіру виямками у необхідні кольори та залишали на певний час, щоб ті просочилися фарбою. Інші збирали їх та вивішували сушитися. Сама шкіра була ще свіжою і тхнула кров’ю.
Марта швидко описала побачене в записник, сховала його до «бананки» та взялася фотографувати. Після загальних кадрів та портретних фото друзів, дівчина зробила селфі з Латіфою, яке б мало вінчати одну з двох частин статті про Фес.
– Якщо не зважати на запах, то тут дуже гарно. Видно межі міста, – мовила вона, ховаючи «Nikon».
– Ага.
– У нас ще є щось за планом? – запитав Віталій, коли вони вже сходили на вулицю.
– Здається, ні, – відповіла Латіфа Лахріф крізь хустину, англійська якої звучала, мов рідна, – показала усе, чого ви ще не бачили.
– Тоді, мабуть, нам варто йти до хостелу збиратися. У нас нічний переїзд автобусом у Шафшавен.
– Я вже домовилася із братом, щоб ви залишили сумки в нас.
– Чудово! – вигукнула Марта. – Ми з’їздимо на день в синє місто й післязавтра одразу назад.
– Гаразд, чекатиму!
Це були останні спокійні години українців.
Розділ 11
21 червня 2017 року
Гамбург, Німеччина
Професор важко видихнув та вмостився у власному кабінеті. Втома валила Леона Губера з ніг. І день ще не закінчувався: от-от мав прийти Морґан Еббот.
Прес-конференція минула краще, ніж можна було очікувати. Хоч експеримент гравітаційної аномалії і не викликав ажіотажу, однак представники кількох провідних видань все ж виділили півгодини свого часу. Сам же Губер не вважав за доцільне проводити зустріч зі ЗМІ так швидко, особливо без детальної статті в «Nature», проте керівництво університету наполягало. Їм необхідні були відкриття, а особливо – відкриття, які можуть змінити уявлення про створення квантових комп’ютерів.
