як вранішнє похмілля перетворилося у нове сп’яніння. Він відкинув пляшку шнапсу подалі на підлогу, від чого добряча половина напою вилилася на м’який білий килим. Спробував сісти. Головний біль тільки посилився.
Спершу його нудило від безпорадності, а тепер ще й від алкоголю. Здавалося, чоловік випив не так уже й багато, але відчуття було наче голова от-от вибухне зсередини. Він пив спиртне в компаніях вкрай рідко, а наодинці майже ніколи. Доки, як він гадав, не почали проявлятися тривожні симптоми депресії.
Квартира на Бернгард-Нохт-штрассе була для Александера своєрідною печерою. Майже три роки ніхто, крім нього, не перетинав її поріг. Жоден чоловік, жодна жінка, крім прибиральниці. Науковець озирнувся кімнатою крізь каламутну пелену в очах. Поряд з широким двоспальним ліжком ядучим болем у скронях крізь вікно просочувалося яскраве світло. Александерові знадобилося кілька хвилин, щоб опанувати себе та кількома ударами по щоках злегка розвіяти тремтіння.
Він підвівся та наблизився до сріблястого металевого столика в кутку кімнати.
Забув…
На столі стояв розгорнутий «MacBook». Невеликий та компактний комп’ютер необхідний був йому лише для короткотривалих бесід в Інтернеті та деяких нотаток – Александер Бунге здебільшого працював за робочим університетським стаціонарником. Ноутбук перебував у режимі сну.
Легким порухом пальця він увімкнув комп’ютер, сподіваючись на екрані побачити… Побачити що? Чоловік досі не усвідомлював, на що чекав. Листа у відповідь на надіслані результати досліджень? Пропозицію роботи у новітній лабораторії із почесним визнанням його можливостей, його геніальності? Ці думки довбали голову Александера довше п’яти днів, і головний біль легшим від цього не став.
На екрані завантажилася остання сторінка, на яку німець заходив перед сном – пошта Guerillamail. Навпроти напису «Вхідні повідомлення» досі майорів нулик. Тоді перемкнувся на домашню сторінку електронної пошти Gmail, яку використовував тільки для особистих листувань чи покупок в інтернет-магазинах. Раптом подих чоловіка перехопило. Крики робітників порту та шум кораблів за вікном розчинилися пульсуючими відбитками у вухах. Проігнорувавши повідомлення реклами та соцмереж, Александер клацнув на вхідні, навпроти яких виднілася одиничка. Це був звіт із банку «Credit Agricole»: на його особисту картку надійшли кошти від невідомого відправника. Коли ж очі пробіглися листом та втупились у суму, серце ледь не вистрибнуло з грудної клітки. Хтось переслав Александерові Бунге шістдесят тисяч євро.
Це був уже другий їхній транш. Перший переслали як аванс, обіцяючи повну виплату після закінчення експерименту. Їхнього експерименту, не гамбурзького. Це могло означати тільки те, що їхній дослід на основі даних Александера завершився, і вони вирішили залишити німця ні з чим.
«Невже вони мене кинули? – подумки скрикнув він. – Падлючі гроші!»
Перерахована сума для Бунге не важила нічого, на відміну від співпраці, на яку він так сподівався. Із дитинства батьки ні в чому не відмовляли
