пискнула і з огидою відвернулася. Хлопці підступили до прилавка найближчого марокканця й поглянули на те, що викликало таку реакцію в їх подруги.
– Не думав, що моя перша зустріч із верблюдами буде такою.
Палець Віталія самотужки потягнувся до відрубаної верблюжої голови. Таких стояло поряд три. Дві з них були без шкіри. Язик, очі та зуби на місці. Голови тхнули гниллю та смертю. Чорні кристалики тягнули до своєї бездонності та ніби кричали про порятунок.
– Nice!
Араб швидко наблизився, вхопив верблюжу голову, до якої тягнувся палець Віталія, та силою вклав у його руки.
– Жахіття, фу!
Віталій здригнувся від огиди й впустив масивну частину тваринячого тіла. Марокканця така реакція тільки розсмішила.
Усміхалася також і Марта, яка додала до свого архіву вдале фото гримаси друга із верблюжою головою в руках.
– Ходімо далі, – сказав Остап, – ще надивимося.
У них було два дні на прогулянку Фесом. І усі ці два дні Остап заходився дошкульним кашлем.
Розділ 6
20 червня 2017 року
Берлін, Німеччина
Двері широко розчинилися, й у ніс ударив приємний солодкий запах. Маркус Бруннер увійшов до бару «Das Meisterstück», як завжди, завчасно. Широкоплечий чоловік років сорока повільною ходою проминув головний зал, увінчаний десятком підвішених до стелі ламп, та вмостився за вільний двомісний дерев’яний столик. Помахом руки замовив у бармена келих пива.
Його вимучені очі поглинула темрява, тільки-но він зімкнув повіки й відкинувся у незручному дерев’яному кріслі. Руки закинув за голову, щоб повністю розслабитися.
Досі приміщенням проносився тільки поодинокий шум перегукувань персоналу та увімкнених у сусідньому залі новин. Чоловік зловив себе на думці, що сумуватиме за цим спокоєм, коли за годину заклад заповниться закоханими парами та студентами.
Високий кельнер виклав на стіл пляшку портеру та порожній півлітровий келих. Непомітно кивнувши, Маркус перелив пиво з однієї тари в іншу.
– Почав без мене? – пролунав з-за спини мелодійний жіночий голос.
Маркус обернувся і різко випростався. Він побачив вродливу німкеню у строгій сірій спідниці до колін та того ж кольору піджаку, одягненому поверх білої блузки.
«Вишукана серйозність, – подумав про себе Маркус, – як завжди».
– Пола! Радий тебе бачити.
Вони обійнялися мов давні друзі, стосунки яких перетворилися на суцільну рутину. Після цього жінка сіла за його столик, поклавши поряд компактний сірий клатч.
На Полі Нойманн майже не було помітно макіяжу: тонкі губи підкреслювала тілесна помада, а карі очі – легка темнувата лінія олівця. Для Маркуса вона була фантастичною жінкою, майже богинею. Складене зазвичай у ґульку на маківці русяве хвилясте волосся зараз вільно спадало на тендітні плечі. Маркус Бруннер міг закластися, що відчував ванільний запах
