могла б хотіти Пола, адже ці офісні джунглі вели її до омріяного кар’єрного зросту – до посади одного з керівників відділень Bundeskriminalamt. Але за останні три роки разом зі зростом чисельності злочинів вдвічі збільшилося і понаднормове навантаження працівників Федерального управління. Зникли спокійні періоди, коли можна було брати відпустку чи бодай додатковий вихідний в обмін на перевантаження. Після минулорічної звістки про батькове загострення запалення легень Пола спробувала вирватися хоча б на три дні у Ганновер до сім’ї, однак отримала від керівництва цілковиту відмову. Були жорстко обмежені терміни можливого надання додаткових вихідних для компенсації, і ті дні, на жаль, до них не входили.
Хоч працівникам і не подобалася схожа рабовласницька система, проте кожен розумів, що провини керівництва у цьому немає. Шеф БКА Хольгер Мюнх двічі звертався листом до Міністерства Внутрішніх Справ стосовно збільшення терміну компенсації витраченого понаднормового часу своїх підлеглих або хоча б для виділення додаткових фінансів для їх оплати. У відповідь було надіслано інформування про створення восьмиста двадцяти нових робочих місць, що аж ніяк не покривало тих двадцяти двох мільйонів перепрацьованих годин.
Прибуття Поли Нойманн до Берліна було одним із тих нечисленних, які вона собі могла дозволити, зважаючи на усю важкість становища робочого графіку. Зазвичай Маркусові було простіше сісти на літак та прилетіти до Вісбадена. Проте не сьогодні.
– Набрид Вісбаден? – Маркус Бруннер відсьорбнув останні краплини пива.
– Важко навіть описати наскільки. Хоча самого міста я майже не бачу. Просто там вже сама атмосфера просякнута надокучливою буденністю.
– Розумію, – кивнув він.
Маркус підтримував Полу завжди, адже не міг більше споглядати, як її яскравий палкий вогник жаги до змін починав згасати. Жінка, в яку він боявся закохуватися, все частіше надягала на обличчя примусову посмішку, а не щирий сміх.
Пола Нойманн засоромлено відвернулася від пильного погляду коханого. Здебільшого тому, що знала про невпевнені почуття Маркуса. Але вона не могла його звинувачувати у цьому. Стосунки на відстані й спілкування раз на два-три дні, що згодом перетворилися на два-три на місяць, нищили будь-які мрії.
Їх бурхливий роман зародився на березі пляжу Дубровника, однак у щось більше так і не зумів перерости. Полі тоді було тридцять три, і найзаповітнішою мрією в житті, крім кар’єрних висот, залишалося бажання не залишитись самотньою дівою. Лежачи на гарячому піску під мелодію морських хвиль, омиваючи лице легким місячним сяйвом, вона горнулася до Маркуса. Тоді усе було так, як треба. Зараз же, сидячи за столом на Браугауз Альбрехт, жінка бажала повернути ту давню впевненість у неможливому.
– Хотіла розвіятись, – сказала Пола. – Нарешті вдалося вибороти три вільні дні для себе, а це, повір, важче за звільнення Сирії від ІДІЛ.
– Невже служба безпеки посадовців також звернулася по допомогу до земельників? – єхидно всміхнувся чоловік.
– Звісно, фермери на охороні канцлера – саме те, що необхідно
