літак подалі за спинами, крокуючи за хвилею пасажирів до терміналу. Серед лазурного неба прямо над головами височів жовтогарячий розпечений диск. Примруживши обидва ока, Ян зиркнув на сонце, а потім одразу собі під ноги.
– Дивіться! – тихо гукнув він до друзів, все ще вдивляючись в асфальтовану землю.
Решта троє повторили за ним. Навколо тіла на сірому порепаному полотні темніла невелика еліпсоїдна пляма, яка дзеркально повторювала кожен рух.
– Тінь! – усмішка прокотилась обличчям дівчини. – Вона прямо під нами.
– Ще ніколи не бачив, щоб сонце було так високо.
– Чудесне, – дівчина заворожено бурмотіла під ніс, – просто чудесне пекло.
Зовнішня архітектура терміналу нагадала Остапові величезний нічний клуб. Білі широкі смуги тягнулися гострими кутами від землі до самого даху. Сіро-коричневі ж мережили білизну стін, утворюючи у власному сплетінні уявні гігантські зірки. За кожною такою смугою чергувала скляна, схожих розмірів та із сірими візерунками, що нагадували округлі пелюстки квітів.
Щойно за туристами зачинилися розсувні вхідні двері, пекуча задуха враз поступилася звабливій прохолоді.
– Кондиціонер! – радісно вигукнула Марта, насолоджуючись можливістю знову нормально дихати.
Внутрішня частина аеропорту вражала. Коридори із двоярусними фонтанами, звідки раз у раз вистрілювали струмені холодної води, змінювалися озелененими відпочинковими подвір’ями. Схожу на мурашник центральну залу перетинали вузькі згруповані потоки мандрівників із замисленими похмурими гримасами. Дехто з них щось записував на невеликому білому клаптику паперу, стоячи на коліні або ж узагалі сидячи на землі.
За всім тут пильно стежили шестеро озброєних військових. Один із них, чорнявий високий чоловік із вимуштруваною поставою в уніформі, підійшов до Віталія, говорячи ледь розбірливою англійською. Решта залишилася осторонь, вирішивши не втручатися. Віталій був тим, хто вирішував майже усі питання, окрім організаційних. Незважаючи на екзотичну та дещо футуристичну красу інтер’єру, у повітрі все ж висіла напруга.
За хвилину Віталій Сипко повернувся до своїх друзів і закликав їх у бік невисокого столика:
– Нам необхідно заповнити туристичні анкети, інакше не випустять звідси.
– Здається, це стосується кожного ново… – Остап не встиг договорити, як терміналом прокотився голосний звук сухого кашлю. – Прокляття!
– Акліматизація, – підтримав Ян друга лясканням по плечі.
– І довго вона триватиме?
– Як у кого. Залежить від організму.
– Із його фобіями та шмаркальними зимами акліматизація, мабуть, триватиме впродовж усієї мандрівки. – У голосі Віталія знову бриніла та дивна суміш співчуття та зневаги.
– Замовкни, Вєталь.
Остап знову розкашлявся, чим привернув погляд двох військових. Вони не відходили від українців уже кілька хвилин.
– Я піду по анкетки, а ви пошукайте ручки. Бажано чотири, щоб швидше вийти з цієї
