країні.
Українці вийшли з машини, Марта із фотоапаратом була готова до зйомок. Вони стояли перед монументальною головною вхідною брамою Баб-Бу-Джелуд до старої Медіни. Загалом місто Фес нараховує три райони. Стара Медіна Фес-Ель-Балі є однією із найбільших пішохідних зон у світі та своїми розмірами поглинула другу Медіну – Фес-Ель-Дждид. Височенні кам’яні мури оточують понад вісім тисяч переплетених між собою вуличок, більшість із яких навіть не нанесена на мапи, чим часто користувалися пройдисвіти, які навмисне заманювали туристів у глуху заплутану частину Медіни та вимагали кілька дірхам за повернення назад. У разі відмови «провідники» могли просто покинути їх напризволяще.
Медіна нагадувала суцільний величезний базар, де на кожній вулиці продавали товари та водночас жили люди. Дехто підтримував звичаї пращурів, які спали, їли, виготовляли власну продукцію та продавали її в своєму будинку.
Марта Лівінська, двадцятитрирічна фарбована білявка зі злегка випнутими пухкими губами та носом-кнопочкою, мрійниця та фрілансер, вона фотографувала хлопців на фоні брами із високим аркоподібним входом, обробленим синьо-зеленою плиткою. Дівчина подумки формувала тези для своєї статті та впорядковувала фотки для тревел-сайтів. Попри обіцянки, дані собі, подати перші ж роботи до іноземних топових інтернет-видань, Марта чомусь вирішила розпочати із чогось рідного, вітчизняного. Страх та невпевненість брали гору над її амбітними планами. Тремтіння у грудях дівчини миттєво посилювалося перед уявою відмови. За останні чотирнадцять місяців вона шість разів затримувала палець над кнопкою «Надіслати», однак «Traveler»-и так і залишилися підсвідомо забороненою зоною. Навіть зараз, торкнувшись рукою до схованого у «бананці» телефону, вона відчула дискомфорт від збережених закладок.
– Ходімо шукати хостел, – поквапив хтось із хлопців.
Остап із Віталієм допомогли Марті звільнити руки від сумки та пакунків.
– Янику, ти відмітив хостел на мапі? – запитав Віталій.
Ян Тибольцев насупився і якусь мить не відповідав. Більше за знущання над власною вагою хлопець ненавидів тільки пестливе прізвисько «Яник» або «Яничок». Вони звучали так, наче усі, хто їх вимовляв, вбачали в Янові огрядного маминого синка, який не може собі дати раду. Натомість в нокаут клало його прізвище – Жирко.
Хлопець важко видихнув, зараз у нього були гірші проблеми. На Яна спека впливала найсильніше: сіра футболка наскрізь промокла від поту, перетворившись на суцільну темну пляму на тілі.
– Ось, – Ян дістав з кишені смартфон та обрав офлайн додаток із завантаженою мапою. – Звідси кілька хвилин ходьби.
– Веди.
Четвірка рушила до Медіни. Біля кожного рундука під пекучим сонцем продавці поливали водою асфальт, щоб хоч якось втамувати несамовите пекло. Опинитися у прохолоді тіней вузьких вулиць було так само божественно, як і кинутися під аеропортовий кондиціонер.
Марта фотографувала абсолютно
