усіх найближчих мечетей та гострі шпичаки телевізійних антен, що визирали з-поміж розвішеного одягу. Із найближчої мечеті лунав крихкий старечий чоловічий голос – це муедзин у гучномовець читав заклик до вечірньої молитви та закінчення денного посту.
– Приєднуйся до нас, – гарною англійською промовив араб у довгому національному вбранні.
Трійко хлопців уже сиділи праворуч власника хостела Муаза та накладали у тарілки таджин – національну страву з телятини, овочів та фруктів, яку подавали у горщику. Дівчина сіла поруч. Вечеряли фініками, таджином, супом із баранини харіра, куркою на пару, кус-кусом із овочами та кількома салатами. Ну, і, звісно, фрукти, неймовірна кількість фруктів. А молода китаянка поклала на стіл кілька пляшок кавунового фрешу.
– Тут надзвичайна атмосфера, – мовила китаянка англійською. Як з’ясувалося пізніше, її звали Мейлін.
– Ми нещодавно приїхали, – мовив Остап, – але тут неймовірно круто!
– Як надовго ви у Марокко?
– На два тижні, – відповіла Марта.
– Щасливчики. Ви побачите Марокко у два періоди: у Рамадан та після його закінчення. Це дві абсолютно різні країни.
– Сподіваємось.
– А ще, – китаянка тицьнула пальцем у небо, – зараз період зорепаду Аріетіди.
– Персеїди? – Ян поправив окуляри на переніссі. Це була його тема. – Метеоритні дощі?
– Ага. На Південній півкулі інтенсивність настільки висока, що можна вгледіти до шістдесяти падінь за годину.
Віталій гучно присвиснув. Поруч з ними сиділи ще троє новозеландців, пара з Норвегії, двоє китайців та кілька працівників хостелу. Усі вмить замовкли, прислухаючись до розмови.
– Але, на жаль, тут їх не так багато, – втрутився Муаз. Ян не розумів чому, але йому не подобалися очі цього араба. Він бачив погляди, сповнені хитрості та зневаги, які вдало ховалися під прикриттям удаваної щирості та гостинності.
– Вчора ми бачили усього чотири, – промовив білявий високий норвежець Торбйорн. Здавалось, його вилиці рухалися самовільно і робили чоловіка схожим на справжнього вікінга.
Муаз вдоволено відкинувся на стільці й скрутив гашиш. Потемнілі від постійного бруду пальці рухалися швидко, повторюючи давно завчені рухи. Уже вечір, зараз можна.
– У нас люди вірять, що падаючі зірки – це стріли, які Аллах випускає у шайтанів.
Присутні обернули погляди до Муаза. Усі, крім Мейлін, яка чула цю оповідь вшосте.
– Що ти маєш на увазі? – Ян вдруге наповнив склянку кавуновим фрешем та спробував одним ковтком спорожнити її. Краплини стікали його щоками, залишаючи на шкірі світло-рожеві патьоки.
– Зараз місяць Рамадан, – продовжував марокканець, затягуючись гашишом, – а це означає, що люди наближеніші до Бога. Шайтанам не місце на землі, тому вони летять догори, на небо – єдине місце, де можуть ще спробувати щастя. Тоді Аллах використовує
