і демонстративно припаркував свій жовтий «ем-джі»[5] біля вхідних дверей вербувального пункту. Він зайшов досередини, сподіваючись, що слово «рішучий» написане на його чолі. Сержант-майор ґлостерширців, старий полковий старшина капітана Джека Тарранта, став дуже уважним у мить, коли побачив молодого пана Беррінґтона. Він вручив Джайлзу анкету, яку той покірно заповнив, а за годину його запросили зайти за завісу для огляду армійським лікарем.
Останній поставив галочку у кожен квадратик після того, як ретельно перевірив у рекрута вуха, ніс, горло, грудну клітку та кінцівки, перш ніж наприкінці перевірити зір. Джайлз стояв за білою лінією та називав літери й цифри на вимогу; врешті-решт, він міг відбити шкіряну кулю, що мчала на нього зі швидкістю дев’яносто миль на годину, далі за друзів. Парубок був упевнений, що пройде медогляд, доки лікар не поцікавився у нього, чи знає він про якісь спадкові недуги або захворювання в його родині. Джайлз правдиво відповів:
– Мій батько і дідусь – дальтоніки.
Лікар провів ще одну серію тестів, і Джайлз помітив, що «гм» та «ага» перетворилися на цокання язиком.
– Мені шкода, що маю вам це сказати, пане Беррінґтон, – заявив медик, коли закінчив свій огляд, – але, зважаючи на історію захворювань вашої родини, не зможу рекомендувати вас на стройову службу. Проте, звісно, ніщо не може завадити вам пристати на канцелярську роботу.
– Хіба ви не можете просто поставити галочку, лікарю, і забути, що я коли-небудь згадував цей клятий факт? – відчайдушно намагався переконати медика Джайлз.
Лікар проігнорував його протест і в останньому рядку бланка написав «С3» – непридатний для стройової служби.
Джайлз повернувся до садиби в обід.
Його мати Елізабет нічого не сказала на те, що він сам випив майже пляшку вина. Молодик повідомив усім, хто цікавився, та кільком, хто цього не зробив, що його не взяли у ґлостерширці, бо не розрізняє кольорів.
– Але це не завадило дідусеві боротися з бурами, – нагадала йому Ґрейс після того, як йому подали другу порцію пудингу.
– Вони, мабуть, тоді не мали уявлення, що така хвороба існує, – сказав на це Джайлз, намагаючись не помічати її колючки.
Та Емма завдала удару нижче пояса.
– Ти ніколи й не прагнув записатися в перший призов, чи не так? – сказала вона, пильно зазираючи братові в вічі.
Джайлз задивився на свої черевики, коли вона відправила його у нокаут.
– Шкода, що немає твого приятеля з доків, аби він нагадав, що також був дальтоніком.
Коли мати Джайлза почула ці слова, їй явно полегшало, але вона і цього разу нічого не сказала. Ґрейс більше не розмовляла з братом до того, як повернулася до Кембриджу.
Наступного дня Джайлз подався до Оксфорду, намагаючись переконати себе, що всі приймуть як вагому причину те, чому він не зміг записатися до війська і мав намір продовжити своє життя студента. Коли ж увійшов у браму коледжу, то виявив, що квадратне подвір’я більше нагадує вербувальний пункт, ніж університет, із молодиками
