їдальні, то почув своє ім’я. Парубок зупинився і підійшов ближче до напіввідчинених дверей.
Він заціпенів від жаху, коли почув, як сер Волтер сказав:
– Мені боляче, що повинен це сказати, але який батько – такий і син.
– Згоден, – приєднався до його думки лорд Гарві. – Я завжди високо цінував хлопчика, і це робить усю цю кляту справу ще неприємнішою.
– Ніхто, – зауважив сер Волтер, – не міг пишатися більше мене як голови правління, коли Джайлза призначили головним старостою Бристольської ґімназії.
– Я припускав, – додав лорд Гарві, – що він зможе використати свої чудові нахили до лідерства та проявів мужності, які він так часто демонстрував на ігровому полі, і на полі бою.
– Єдине хороше, що з усього цього випливає, – визнав сер Волтер, – це те, що я все більше не вірю в те, що Гаррі Кліфтон міг бути його сином, – сказав він.
Джайлз минув передпокій, пройшов повз їдальню та вийшов надвір. Він сів у свою автівку і розпочав довгу подорож назад, на захід країни.
Наступного ранку він припаркувався біля вербувального пункту. І знову став у чергу, цього разу не до ґлостерширців, а по той бік Ейвона, де набирали рекрутів до Вессекського полку.
Після того як юнак заповнив анкету, його передали іншому суворому лікарю. Цього разу, коли медик запитав: «Чи знаєте ви якісь спадкові недуги або захворювання у вашій родині, які могли б завадити вам вступити на дієву службу?», він відповів: «Ні, сер».
12
Опівдні наступного дня Джайлз покинув один світ, щоб увійти в інший.
Тридцять шість новобранців, котрі не мали між собою нічого спільного, окрім королівського шилінґа[7], сіли у вагон разом із капралом, який відтепер виконував обов’язки їхньої няньки. Коли потяг виїхав за межі вокзалу, Джайлз утупився у похмуре вікно вагона третього класу і був упевнений тільки в одному: вони прямували на південь. Але лише після того як за чотири години потяг заїхав у Лімпстон, юнак збагнув, наскільки це було далеко на південь.
Під час цієї подорожі Джайлз мовчав і уважно слухав усіх людей, котрі були навколо і мали стати його супутниками наступні дванадцять тижнів. Водій автобуса з Філтона, поліціянт із Лонґ-Ештона, м’ясар із Брод-стрит, будівельник із Нейлсі та фермер із Вінскомба.
Як тільки вони вивантажилися з потяга, капрал спрямував їх в автобус, що вже чекав неподалік.
– Куди ми їдемо? – поцікавився м’ясар.
– Дізнаєтесь уже скоро, паночку, – відповів капрал, і за акцентом стало ясно, де він народився.
Упродовж години автобус рухався Дартмуром, доки не дістався місця, де не спостерігалося жодних ознак будинків або людей, хіба якийсь випадковий яструб летів у небі в пошуках здобичі.
Зрештою, вони зупинилися біля віддаленої групи споруд, про яку вицвіла вивіска повідомляла: «Іпрські казарми. Навчальний табір Вессекського
