style="font-size:15px;"> – Якщо не їстимете свій рибний пиріг, я можу його доїсти? – запитав молодик, котрий сидів поруч.
Джайлз кивнув, і вони помінялися тарілками. Сусіда більше нічого не сказав, поки не доїв.
– Я знаю вашу маму, – повідомив молодик.
Джайлз придивився до нього уважніше, дивуючись, як таке можливе.
– Ми постачаємо м’ясо до садиби та Беррінґтон-холу, – пояснив чоловік. – Мені подобається ваша мама, – додав він. – Дуже приємна леді. До речі, я Бейтс, Террі Бейтс.
Він міцно потиснув Джайлзу руку:
– Ніколи не думав, що сидітиму поруч із вами.
– А тепер, хлопці, гайда звідси! – наказав капрал.
Нові рекрути похопилися з лавок і рушили за капралом із їдальні через плац до ніссенівського бараку[8] з написом «Марна» на дверях. Ще одна славетна битва вессекців, як пояснив капрал перед тим, як відчинити двері в їхнє нове житло.
Тридцять шість ліжок, по вісімнадцять із кожного боку, заповнювали весь простір, не більший за їдальню в Беррінґтон-холі. Джайлз опинився між Еткінсоном і Бейтсом. Подібне на школу, подумав він, хоча й помітив одну-дві відмінності упродовж кількох наступних днів.
– Баста, хлопці, маєте час роздягнутись і похропти.
Задовго до того, як останній рекрут заліз у своє ліжко, капрал вимкнув світло і гукнув:
– Переконайтесь, що всі заплющили очі. Завтра у вас буде дуже важкий день.
Джайлз не здивувався б, якби він додав, немов Фішер із його старого навчального закладу: «Ані пари з вуст після гасіння світла».
Як і обіцяли, жарівки спалахнули знову о п’ятій годині наступного ранку, хоча Джайлз і не встиг кинути оком на годинник після того, як у приміщення увійшов сержант-майор Доусон і зарепетував:
– Останній чоловік, хто поставить обидві ноги на землю, першим потрапить на багнет!
Більшість ніг швидко гупнули об підлогу, коли сержант-майор дійшов до середини казарми, а його стек уже гримав по ліжках тих, чиї ноги досі не торкнулися підлоги.
– А тепер слухайте уважно, – продовжив він. – Даю вам чотири хвилини, щоби умитися та поголитися, чотири хвилини – щоб прибрати ліжко, чотири хвилини, щоб одягнутися, та вісім хвилин, аби поснідати. Загалом двадцять хвилин. Не рекомендую базікати, бо ви не можете дозволити собі гаяти час, і в будь-якому разі я єдиний, кому дозволено тут розмовляти. Це зрозуміло?
– Ще б пак, – зронив Джайлз, викликавши хвилю здивованого сміху.
За мить сержант-майор уже стояв перед ним.
– Щоразу, коли ти розтулятимеш свій писок, синку, – гукнув він, поклавши свій стек на плече Джайлза, – все, що я хочу почути, це: так, сер, ні, сер, як накажете, сер. Це зрозуміло?
– Так, сер, – промовив Джайлз.
– Не думаю, що почув тебе, синку.
– Так, сер! –
