правда; втім – він падає до вас!
Йому в над-щасті спокою нема,
Його над-світло вабить ваша тьма.
На карк почеплено мені
Годинник на міцній струні:
Скінчивсь для мене рух зірок,
І півня спів, і літ хмарок;
Все, що взивалося щомить,
Тепер сліпе й глухе мовчить —
Природи гомін заглушив
Годинник цоканням стальним.
Потрібний людям і сторонній їм,
Іду шляхом – погожим чи хмурним —
Однак завжди понад людьми!
Вона кебету має. Звідкіля?
Здоровий глузд у когось узяла,
І голова його з фатальної годинки
Пішла до дідька…Ні! До жінки!
«А нехай би всі ключі
Разом погубились,
І, замки ламаючи,
Відмички прислужились!»
Так міркує кожна шпичка,
Котра́ не ключик, а відмичка.
Не тільки руку я вправляю,
Коли пишу: нога так само —
То білим аркушем, то плаєм —
Виписує бадьоро й прямо.
Назад несміло й смутно позираєш,
В майбутньому собі йно довіряєш:
Орел ти, птахо, сповнена потуги?
Чи ти Мінерві люба «пугу-пугу»?[10]
Міцні щелепи і волячий шлунок —
Цього бажаю я тобі!
Здолавши книжку – жорсткий почастунок —
Мене ти стерпиш далебі!
«Натурі завжди вірним» клявсь він буть.
Та як її у рамки взять таку?
Природи й штрих малий не осягнуть! —
То він малює те, що до смаку.
Що до смаку йому? Що здатний втнуть!
Клею треба, щоб утримав,
Деревину сам знайду!
Вкласти сенс в безглузді рими
Хто ще зможе до ладу!
Якби місце обирати
Дозволяли нам самим,
Я обрав би в центрі раю:
Радше ж – перед ворітьми!
Свавільний вигляд має ніс,
Над світом ніздрями навис —
Впав, носороже, долілиць,
А з тим і гонор твій – беркиць!
Ми завжди бачимо разом:
Надмірний гонор, ніс гачком.
Перо бабрає, дідько його шквар!
То я приречений на базгранину? —
Перо вмочаю сміло в каламар,
І, знай,
Німецькою «філін» – «Uhu», але тут йдеться про сову, що вважається супутницею Мінерви, вона і видає ці звуки.
