style="font-size:15px;"> Емма раптом усвідомила, чому телефонує її сестра.
– Є якась надія отримати стенограму лекції?
– Ти можеш зробити краще, ніж це. Наступним його портом заходу є Бристоль, тож ти зможеш почути його особисто.
– Можливо, я змогла б переговорити з ним після лекції. Я стільки хотіла б у нього запитати, – задумалася Емма.
– Гарна ідея, але якщо вдасться, будь обережна. Хоча він один із тих рідкісних чоловіків, у кого мозок більший за його яйця, але в нього вже четверта дружина і про неї минулого вечора він не згадував.
Емма засміялася:
– Ти така брутальна, сестрице, але дякую за пораду.
Наступного ранку Гаррі сів у потяг із Единбурґа до Манчестера і після виступу перед невеликою аудиторією в міській бібліотеці погодився відповісти на запитання.
Перше неминуче виявилося від представника преси. Вони рідко показували себе і, здавалося, мало виявляли зацікавлення його останньою книжкою або не цікавилися нею взагалі. Сьогодні настала черга «Манчестер ґардіан».
– Як там пані Кліфтон?
– Добре, дякую, – обережно відповів Гаррі.
– Це правда, що ви обоє живете в одному будинку із сером Джайлзом Беррінґтоном?
– Це достатньо великий будинок.
– Ви відчуваєте обурення з приводу того, що сер Джайлз отримав за заповітом батька все, а ви – нічого?
– Певна річ, ні. У мене є Емма – це все, про що я будь-коли мріяв.
Це ніби на мить змусило журналіста замовкнути, що дозволило втрутитися представникові громадськості:
– Коли Вільям Ворвік отримає посаду головного інспектора Девенпорта?
– Не в наступній книзі, – з посмішкою відповів Гаррі. – Можу вас запевнити в цьому.
– Чи правда, пане Кліфтон, що від вас менш ніж за три роки звільнилися сім няньок?
У Манчестері явно було більше, ніж одна газета.
В автівці дорогою назад до вокзалу Гаррі почав було бурчати про пресу, хоча манчестерський репортер запевнив, що така реклама піде на користь продажам його книжок. Але Гаррі знав, що Емму починала дратувати надмірна увага преси та вплив, який це може справити на Себастьяна, коли він піде до школи.
– Маленькі хлопчики можуть бути такими жорстокими, – нагадала вона.
– Ну, принаймні він не буде мучитися вилизуванням своєї тарілки з-під каші, – сказав Гаррі.
Хоча Емма з’явилася на кілька хвилин раніше, Мітчелл уже сидів у ніші, коли вона заходила до зали. Він підвівся привітатися, коли жінка приєдналася до нього. Перше, що вона сказала ще до того, як присіла, було:
– Бажаєте горнятко чаю, пане Мітчелл?
– Ні, дякую, пані Кліфтон. – Мітчелл, людина небалакуча, сів на своє місце і розгорнув свій нотатник. – Схоже, що місцева влада розмістила Джессіку Сміт у…
– Сміт? – перепитала Емма. – А чому не Пйотровська чи Беррінґтон?
– Тоді
