аби вони вважали, що самі ухвалюють рішення.
– Але як можна бути певним, що вони нам усе одно не відмовлять?
– Вам доведеться підштовхнути їх у правильному напрямку, розумієте, пані Кліфтон?
– Що ви маєте на увазі?
– Коли заповнюватимете анкету, вас попросять вказати усі вподобання, якщо у вас такі є. Це економить кожному багато часу та клопотів. Тож якщо ви вкажете, що шукаєте дівчинку років п’яти-шести, оскільки у вас уже є син трохи старшого віку, це може допомогти звузити поле.
– Якісь інші пропозиції маєте?
– Авжеж, – відповів Мітчелл. – У пункті «релігія» вкажіть «не має значення».
– Чим це допоможе?
– У реєстраційній формі панни Джессіки Сміт зазначено, що мати єврейка, а батько невідомий.
3
– Як же британець зумів отримати «Срібну зірку»? – поцікавився офіцер імміґраційної служби в Айдлвайді[7], вивчаючи в’їзну візу Гаррі.
– Це довга історія, – відказав Гаррі, міркуючи, чи не буде доречним сказати йому, що коли минулого разу він ступив на землю Нью-Йорка, його заарештували за вбивство.
– Приємного перебування в Штатах, – офіцер потиснув Гаррі руку.
– Спасибі, – подякував Гаррі, намагаючись не виказувати здивування.
Він пройшов імміґраційний контроль і, керуючись позначками, дістався зони отримання багажу. Поки чоловік чекав на свою валізу, він іще раз переглянув свої інструкції. Необхідно зустрітися з агентом «Вікінґ прес», котрий супроводить його до готелю та розповість про його розклад. Щоразу, коли письменник відвідував якесь місто у Великій Британії, його завжди супроводжував представник місцевих відділів продажу, тому Гаррі не був цілком певний, хто такий той агент.
Отримавши свою стару пошарпану валізу, він вирушив на митницю. Офіцер попросив його показати багаж, здійснив коротку перевірку, а потім крейдою помітив великим хрестом бік валізи і запросив іти далі. Гаррі пройшов під величезним напівкруглим знаком, який закликав «Ласкаво просимо до Нью-Йорка», над світлиною усміхненого мера Вільяма О’Двайдера. Коли він зайшов у залу прибуття, його зустріла шеренга шоферів в уніформах, котрі тримали в руках картки з іменами. Письменник пошукав табличку «Кліфтон» і, коли помітив її, всміхнувся водієві і сказав:
– Це я.
– Радий познайомитися, пане Кліфтон. Я Чарлі.
Він схопив важку валізу Гаррі, ніби це якась течка.
– А це ваша агентка, Наталі.
Гаррі обернувся і побачив молоду жінку, котру в його інструкціях називали просто Н. Редвуд. Вона була майже така ж висока, як і він, мала модно підстрижені світлі кучері, блакитні очі та зуби, рівніших і біліших за які він у житті не бачив, хіба в рекламі зубної пасти на плакаті. Але й цього виявилося недостатньо, бо її фігура нагадувала пісочний годинник. Гаррі зроду не бачив у післявоєнній Британії жінки, подібної до Наталі.
– Приємно познайомитися, панно Редвуд, – привітався гість,
