приміщення. Це відчувалось не так по температурі (взимку в Атакамі не надто спекотно), як по вологості. Астенічне пустельне повітря, від якого пекло в носі й нестерпно сушило горлянку, лишилось позаду. Атмосфера у блоці була приємною, нагадуючи квіткову оранжерею.
Перша кімната слугувала гардеробною. За нею, судячи по запаху, знаходились кухня та їдальня; ліворуч відгалужувався невеликий коридор, що впирався у П-подібні сходи, які вели на другий поверх. Праворуч від гардеробної виявилась ще одна кімната, без вікон, з масивними сталевими дверима, куди чоловіки поскладали дробовики, гранати та один гранатомет АТ4. І тільки Ріно лишився у всеозброєнні.
– Проведеш Тимура та Ігоря, – звелів Оскару Ральф Доернберг, – а ви займіться пораненим, – Джеффрі та Джеро обережно понесли непритомного гереро на другий поверх. Ральф повернувся до українця та росіянина: – Перед тим, як підете поселятись, будь ласка, віддайте ваші мобільні телефони.
Тимур дістав з кишені мобілку і зиркнув на екран. Внизу замість назви мережі світилося «Пошук…», а в лівому верхньому куті коло схематичного зображення антени не було жодної рисочки – покриття не було.
– Тут і так нічого не ловить, – сказав хлопець.
– Вибачте, але такі правила.
– Окей, – програміст не мав сил сперечатися і вклав телефон у простягнуту руку.
Не підводячи очей, взагалі не рухаючи головою, Ємельянов дістав з кишені старезну «Nokia» і сунув її Ральфу.
– Це все? – не вгавав чоловік. – КПК, комунікатори, смартфони? Нічого такого? – він уважно придивлявся до новоприбулих.
Професор не відреагував. Українець похитав головою (якусь мить Тимуру здавалося, що Доернберг примусить їх вивернути кишені чи й узагалі обшукає, як перед посадкою на літак, але цього не сталося). Ральф стримано всміхнувся, буркнув:
– Чудово, – і зник на сходах. Ноутбуки не перевіряли. Значить, wi-fi не було.
Оскар Штаєрман, уникаючи прямих поглядів, жестами покликав українця і росіянина за собою. Утрьох вони почовгали нагору.
На другому поверсі Тимур та Ігор потрапили у кімнату для відпочинку. У просторому приміщенні, встеленому зеленими килимами, знаходився більярдний стіл; за ним стояв стенд із настільним футболом і тулилися докупи три шкіряні дивани. Під стелею висів проектор, напроти якого стриміла стійка зі здоровенним полотном. Дивани, проектор та полотнище утворювали кінозал. Дальню стіну підпирала широка книжкова шафа, забита книгами. Поруч з нею розташувався кавовий апарат. На столиках горіло кілька не дуже яскравих ламп.
Усі вікна були затягнуті цупкими малахітовими шторами.
– Вмощуйтесь поки що тут, – Штаєрман показав на дивани, – я піду перевірю, чи готові кімнати. Скоро повернусь.
Можливо, якби не втома і до дзенькоту натягнуті нерви, Тимур переймався б тим, що ступає на килим побурілими від пороху кросівками. Та зараз йому було все по цимбалах. Хлопець не роззуваючись, завалився на найближчу канапу. Спина
