вирячився хлопець.
Хедхантер повів бровами і не відповів. Притискаючись грудьми до колін, як у літаку під час аварійної посадки, і клацаючи зубами, коли джип перелітав через ями, Тимур думав, що хтось із них двох – або він, або амбал – однозначно збожеволів.
Останній пучок жовтогарячих променів ковзнув за небокрай. Зі сходу, від гір, слалась масна обважніла темрява…
XXI
«Тойота Тундра» підскакувала на горбках поруч, справа від «Фольксвагена».
– Дебіл! – виткнувшись з тієї частини вікна, яку не затуляла броня, гаркнув Ріно. – Якого дідька моргаєш мені в дупу? – півторахвилинне блимання подіяло йому на нерви.
Джеффрі щось зарепетував у відповідь.
– Що ти пищиш? – Хедхантер перекрикував ревіння мотора. – Я нічого не чую!
Сильніше висунувши голову, Джефф прокричав удруге. Результат – той самий: слова вислизнули з-поміж машин, розчинившись у вітрі. Щоправда, на цей раз Джеффрі догадався виставити з вікна ліву руку, і показати великим пальцем кудись собі за спину.
Тимур озирнувся: вдалині, на віддалі кількох сотень метрів аритмічно підскакували дві яскраві цятки. Програміст миттю все зрозумів. Смикнув ґевала за плече:
– Там автомобіль. Ріно, за нами хтось їде.
Ріно крутнув головою.
– Fucking hell! – чортихнувся велетень. – Це наш «Туарег».
– Вони вислизнули, – чи то спитав, чи то порадів за третій екіпаж Тимур. А потім у голосі забринів сумнів: – Правда ж, вони відірвалися?
– Ще невідомо, – Хедхантер і Джеро перезирнулись: – Думаєш, боти?
– Я не знаю, Ріно, – Джеро знизав плечима.
– Хто у тій машині? – не заспокоювався Тимур. – Які ще боти? Що ви мелете?
– Заткнись, фелла, – відрубав Ріно.
Дорога ставала небезпечною. На шляху траплялися брили з темного сланцю: деякі з гуркотом розбивались об наварені бампери, кам’яними бризками розриваючи пітьму, інші доводилось об’їжджати, ризикуючи влетіти в неконтрольований занос. Скелі стали вищими. З сіро-жовтої землі витикались обгризені вітром конусоподібні шпичаки, що нагадували термітники. Будь-якої миті джип міг втратити колесо, ввігнатись у скелю, перекинутись або просто розлетітися на друзки. Проте швидкості Джеро не зменшив.
Зненацька Тимур побачив вогні. Попереду в пітьмі зависли різнокольорові плямки. Небавом поміж ними позначилися продовгуваті горизонтальні риски, з яких у простір над Атакамою розтікалось холодне синє світіння. У міру наближення Тимур здогадався, що ті риски – це невисокі, але широкі вікна. Один за одним з мороку виповзали обриси похмурих будов, схожих на гігантські коробки.
– Ті-Джею, ану подай мені рацію! – скомандував Хедхантер. (Взагалі-то гереро ліворуч від Тимура на мові його племені звали Тжамуаха, але Хедхантер попередив хлопця, що пристрелить його, якщо він ще хоч раз попросить називати себе повним іменем. Відтоді Тжамуаху стали
