не знаючи, де їхнє кодло. Але у нас там вісім повалених опор… – Джефф зітхнув: – Старий, я не хочу припертися на базу і усвідомити, що ми лишаємося з ними сам на сам. У нас тоді буде до біса неприємна нічка. Ми мусимо прошмигнути.
– Ні… ні… ні… – замотав головою чилієць, в очах зринала відчайдушна впертість. – Тепер я точно нікуди не поїду.
Американець саркастично форкнув і сплюнув:
– Джеп мав рацію. Не треба було тобі розказувати.
– Іди до дідька! Я дзвоню японцю. Принеси мені телефон.
Джеффрі знизав плечима.
– Як знаєш. Старий Кейтаро останніми днями не в настрої.
– А то я не здогадуюсь. Давай телефон.
Шофер відкрив дверцята, витягнув з-під купи ганчірок супутниковий телефон «Thuraya Hughes» і кинув чилійцю. Штаєрман спіймав апарат і без вагань набрав номер.
– Кейтаро, це Оскар, – напружившись, почав чилієць. – Ні, у нас усе гаразд. Поки що. Просто хочу поговорити… Ми в пустелі, стоїмо неподалік від Панамерикани… Я не хотів вас турбувати… Кейтаро, не гарячкуйте! – Оскар починав гніватися. – Я все знаю, Джеффрі розказав мені… Зрозумійте, якщо по дорозі щось трапиться з українцем… Так, ми можемо проскочити, але я не поїду далі. Я відмовляюсь… Ось так просто: не рушу з місця… Ви ж обіцяли ескорт… Кейтаро, не кричіть на мене… Біс із нею, моєю дупою, але невже ви готові ризикувати програмером?..
Розмова в такій манері тривала хвилин п’ять. Чим ближче до завершення, тим менше Штаєрман говорив. Переважно кивав. Зрештою Оскар відірвав трубку від вуха.
– Ну що? – підняв голову Джеффрі.
– Він пришле дві машини, – кисло бовкнув чилієць. – Примчать за дві години.
– А загорожа?
Оскар знизав плечима.
– Вони все одно не встигли б до смерку…
Навскоси через плато, з гір до океану, неслись потоки сухого, аж рипучого, повітря – насичений стогін нагадував віддалений гул авіаційних двигунів.
XVIII
Субота, 15 серпня, 16:26 (UTC –4)
23°21’30’’ пд. ш. 69°48’06’’ зх. д.
Пустеля Атакама
Спочатку з’явились два похилі стовпи куряви. Немов розпушені хвости комети, вони тяглись до безхмарного небо. Легкий вітерець шматував їх і волік за собою на північ. Колони з пилу з кожною хвилиною ставали чіткішими.
Згодом із розпливчастого марева, ревучи двигунами, розмелюючи на шматки дрібне каміння, вирвались два величезних позашляховики. Віддалік чорні машини нагадували німецькі «Volkswagen Touareg».
– Їдуть! – оголосив Джефф.
Тимур потягнувся і позіхнув. Швидкий сон не приніс полегшення. У Києві було пів на одинадцяту вечора, організм вимагав ґрунтовного відпочинку.
Оскар Штаєрман вийшов на відкритий простір, діловито вперши руки в боки. Від його піжонського вигляду не лишилося згадки. Одна штанина була подертою, сорочка зашкарубла від поту і надималась на вітрі, мов замащене вітрило іспанського галеона.
В якийсь
