в економ-класі? – гаркнув товстун, переходячи на англійську.
– Так.
– Подивись на мене! Як ти це уявляєш, Штаєрмане? Я схожий на людину, котра весь сраний політ тертиметься ліктями зі смердючими селюками? Я нікуди не полечу! Знімай готель, вирушимо тоді, коли ти спроможешся купити нормальні квитки.
На вилицях Штаєрмана запульсували м’язи. Проте заговорив він стримано:
– Ми не можемо зволікати, професоре. Полетимо в економ-класі. Я взяв кожному по три суміжних місця в кінці салону. Звісно, це не ліжка бізнес-класу, однак можна поспати, і ніхто при цьому не штурхатиме тебе ліктями.
Ємельянов поворушив брезклими щоками:
– Все настільки серйозно?
Чилієць кивнув кілька разів підряд.
Тим часом Тимур повернувся до останнього непрочитаного листа. Клацнув мишею на повідомленні. Вікно браузера довго лишалося білим, а згодом вигулькнула стартова сторінка ukr.net. Швидше за все, поки він перемовлявся з росіянином, зв’язок з мережею переривався. Відтак поштовий сервер просив заново ввести логін та пароль.
Хлопець узявся терпляче вводити дані. Це зайняло ще хвилину.
Відкривши свій акаунт, Тимур потягнувся до непрочитаного повідомлення від Наталі. Щось наче дзенькнуло в нього у вусі. Щось підказувало, що він повинен прочитати той лист.
Саме тоді Ігор Ємельянов завершив розмову з Оскаром.
– Добре, – буркнув товстун, – летимо в економ-класі, – і плюхнувся на крісло поряд з Тимуром. Сідаючи, штурхнув хлопця ліктем, мало не скинувши лептоп на підлогу. Тимур обурився б, якби не остання фраза професора. Вона погнала думки іншим руслом.
– Ви знаєте, куди ми летимо? – спитав програміст.
Ігор хмикнув з виглядом людини, котра знає все:
– Ми вирушаємо розгрібати лайно, яке заварилось через тебе.
– Послухайте, – Тимур образився, відвернувшись від екрана, – якщо користувач незадоволений роботою програміста, далеко не завжди виною тому є програміст. Як я можу нести відповідальність за код, який не компілював? Ви не маєте права судити про мою компетентність по уривках. Невже не розумієте: неможливо відредагувати програму, якої не існує? Замовник зажадав «сирий» код, і я був змушений…
– Ти, схоже, геть не шурупаєш, що відбувається, – з легким відтінком суму перебив його Ємельянов. – Ніхто не ставить під сумнів твою компетенцію, ніхто не докоряє тобі… Там, куди ми летимо, хлопче, почалися проблеми. Судячи з того, наскільки спішно нас викликали, збіса великі проблеми. І завелося все не через те, що ти дав маху в концепції чи настрочив дірявий код. Усе, що нині коїться в Атакамі, розпочалося тому, що ти аж надто добре виконав свою срану роботу, – росіянин замовк, втупившись у простір поперед себе. А тоді тихо повторив: – …аж надто добре, чорт забирай.
Збитий з пантелику Тимур затих. Його привело до тями довге «бі-іп», що прозвучало з динаміків ноутбука. Сигнал про те, що заряд батареї сягнув критично низького рівня. Через секунду екран погас.
Якби Тимур подивився на екран свого
